Розділ дев’ятий

— Якщо вірити написаному, щойно ми запустимо реакцію, в нас буде лише хвилина на те, щоб покинути контур.

— А цього часу нам вистачить? — засумнівалася пані Шилодзьобка.

— Повинно вистачити, — зловісно промовила пані Королик.

— Може, варто підійти ближче до виходу, а вже тоді запускати? — запропонувала пані Дзюб, яка тільки нещодавно прийшла до тями.

— На це нема часу, — відповіла пані Сапсан. — Ми маємо…

Кінець її речення потонув у віддаленому, проте громоголосному крику Коула. Його слова стали геть нерозбірливі, бо мозок, імовірно, вже плавився від жахливого стресу внаслідок швидкого росту. А за кілька хвилин після голосу до нас домчав і його віддих, смердючий жовтий вітер, від якого загусло повітря.

Бентама ж не було чути ще кілька хвилин. Я подумав, чи його вже, бува, не прикінчили.

— Побажайте своїм старійшинам успіху! — гукнула до нас пані Сапсан.

— Успіху! — хором закричали ми.

— Не підведіть! — докинув Єнох.

Пані Сапсан розвернулася до своїх сестер. Дванадцятеро імбрин сформували щільне коло й узялися за руки. Пані Сапсан заговорила давньою дивною. Решта відповіли в унісон, і їхні голоси полинули вгору, як моторошна мелодійна пісня. Так тривало секунд із тридцять чи навіть більше, і за цей час Коул уже почав вилазити з печери. Там, де його ручиська хапалися за пагорби, донизу котилося підстрибом каміння.

— Що ж, видовище захопливе, — сказав Шарон, — можете дивитися далі, якщо хочете. Але ми з братами вже підемо. — Він рушив на вихід, але раптом побачив, що стежка попереду розгалужується в п’яти різних напрямках, і ніде на твердій землі не лишилося наших слідів. — Е-е. А хтось пам’ятає, як ми йшли?

— Та зачекайте ви, — прогарчав Едисон. — Ніхто нікуди не піде, поки імбрини не закінчать.

Врешті вони роз’єднали руки й розірвали коло.

— Оце й усе? — спитала Емма.

— Усе, — відповіла пані Сапсан і швидким кроком підійшла до нас. — Ходімо. За п’ятдесят чотири секунди нас тут бути не повинно!

На тому місці, де щойно стояли імбрини, в землі відкрилася тріщина, і в провалля, що стрімко розширювалося і з якого тепер долинало гучне, мало не механічне дзижчання, посипалася глина. Руйнування почалося.

Попри виснаження, зранені тіла й непевний крок, ми побігли. Нас підганяв жах, а ще апокаліптичний шум і громіздка тінь велета, що нависла над нашою стежкою. Ми бігли по землі, на якій зазміїлися тріщини, униз стародавніми сходами, що осипалися під нашими ногами, прожогом у перший будинок, з якого ми вийшли, давлячись від червоного пилу зі стін, які розсипалися на очах, і зрештою чкурнули в прохід, що вів до Коулової вежі.

Пані Сапсан підганяла нас, мов пастух стадо, коридор руйнувався навколо нас, а потім ми перебігли на той бік, у вежу. Озирнувшись, я побачив, як гігантський кулак пробиває стелю коридору і вона обвалюється.

Пані Сапсан нестямно роззирнулася: