Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

Працював лікар зі своїм підручним до пізнього вечора.

Вночі Клаус прокинувся од страшного гамору. Він підбіг до вікна і побачив над дахами вогняні спалахи.

«Лишенько, — подумав він, — невже горить місто?»

Клаус похапцем одягнувся і побіг на вулицю.

Внизу він наштовхнувся на свого сусіду кучера й довідався від нього, що скоїлось… Озброївшись кинджалами, мечами й бердишами, городяни вдерлись на єврейську вулицю, підпалювали будинки і вбивали тамтешніх мешканців.

— За віщо? — скричав Клаус. — Хіба й так мало жертв?

— Вони винні, — відказав кучер.

— Винні? Чим винні?

— Чим… Чим… — Кучер, якого Клаус мав за мирну людину, вельми здивувався. — А тим, що накликали чуму на наше місто. Не витовчемо їх — землетрус ударить, настане потоп, а там, диви, полетять з неба гадюки і жаби, — провадив він повчально.

— Хто вигадав ці нісенітниці? — гукнув хлопець спересердя.

Клаус побіг на єврейську вулицю. Назустріч йому висипав галасливий натовп, — кожен розмахував сокирою або ломакою. Хто що казав, хто що кричав і погрожував — не розібрати. Клаус притулився до стіни, перепускаючи юрбу. Серед неї він угледів старого Йозефа. Його били й підганяли вперед, на нього сипались градом лайки та прокльони.

Клаус крикнув: «Йозефе!» — і спробував пропхатись до Діда.

Старий почув, що його кличуть, і навіть повернув голову до хлопця, проте Клауса відштовхнув дебелий здоровило, який аж скривився з люті:

— Геть! — гримнув він на юнака. — Ми й самі впораємося з ним.

За натовпом бігли жінки і діти: жіноцтво зводило руки, погрожувало, показувало пальцями на небо. Хоч як Клаус нашорошував вухо, проте нічого не збагнув з того гуку. Дітвора вищала й раділа, мов на веселому маскараді.

Клаус, наче не в собі, шкандибав за розлюченим гуртом — його охопили смуток та розпач. «Діда уб’ють. Чим зарадити старому Йозефові? Як вирятувати його? Казав же він: „Дурні, а чи лихі — всі, всі!“ Дурні чи лихі?.. Ну ось і віддяка старому за кепські слова! Куди ж вони його ведуть?»

Якийсь молодик з бадьорою усмішкою на тендітному обличчі заявив:

— Я не жалію єврея ніскільки.

Клаус озирнувся.

— Ніскільки, — повторив незнайомець. — Кого жаліти? Старого пройдисвіта, що дурив голови людям і завше вигоди шукав? Я знаю його: це той крамар, який вештався по всіх усюдах. Та йому ще мало перепало. Страх, що скоїлося цієї ночі. Нищили чоловіків, жінок і дітей. Двох убитих єврейських дівчат волокли гольцем на алебардах.