Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

— Ганьба! — пролунало з натовпу.

— Бийте їх! — гукнув хтось інший.

— Але за це вас покарав господь, — провадила селянка уже жалісливим тоном. — Тепереньки голодується й вам. Ось беріть хліб, їжте на здоров’я і йдіть собі з богом! — Вона тицьнула кожному по окрайцю хліба.

Приголомшений люд на хвилю замовк. Потім хтось вигукнув:

— Славно, молодичко!

Довкола схвально загомоніли. Тепер підступалися й інші до сліпих і кидали їм хто по чверті, а хто по півпфеніга.

Клаус ухопив сусіда за руку й, не дивлячись на нього, промовив:

— Оце справді милосердя! Чи не так?

— Еге ж, — погодився той, розчулений, як і всі.

— Гляньте, нещасні плачуть!

Повагом сліпці рушили з місця і знову подибали гомінким майданом. Ніхто уже не шкилював їх і ніхто не глумився над ними.

У Вісмарі спалахнула чума. Всі застережні заходи були даремні, а всі моління безуспішні. За останні двадцять років чума заповзала до страдницького міста вже двічі, а тепер прийшла до нього завтретє. Вулиці наче вимерли. Городяни з відчаю били поклони в домівках — за поріг ніхто й не показувався. Знать і радники втекли з міста насампочатку пошесті. Всі кораблі покинули гавань; міську браму наглухо зачинили. Пустельними вулицями блукали на конях закутані по очі воїни. Довкола сновигали підводи — підзбирували мерців, а трупарі гукали перед зачиненими будинками, щоб подавали небіжчиків.

Аби очистити повітря од трупного духу, на майданах розкладали величезні багаття. Попервах усю добу дзвонили у дзвони, та згодом перестали, бо від невпинних вістувань про смерть городяни божеволіли.

У Вісмарі проживав знаменитий лікар Анжелікус, якого всі прозивали доктором і про якого ходила пославка, ніби він учився у великому місті Парижі. Вісмарців підбадьорювало бодай те, що мають під рукою неабиякого рятівника.

Лікареві не таланило з помічниками. Один помер у перший день моровиці; другий утік — мов його водою змило. А тепер, коли вчений лікарював біля хворих, йому прислужувала баба, яка й сама падала з ніг.

Дізнавшись про це, в підручні до нього прийшов Клаус.

Анжелікус попередив хлопця, яка небезпека загрожує йому, і спитав, чи доглядав він коли-небудь за хворими. «Ні», — ледве чутно відказав хлопець. Анжелікус непевно змахнув рукою і подумав: «Нічого. Тільки б не боявся і добре сумління мав». Він подав хлопцеві довгий полотняний кітель — колись, мабуть, і білий, але зараз брудний та заляпаний кров’ю. Опріч того, Клаус убрав високий берет із двома дірками на очі та щілинкою, аби дихати. Лікар натяг ще й шкіряні рукавиці. Клаусові їх не перепало — другої пари не знайшлось: її забрав із собою збіглий помічник.

Свою приймальню Анжелікус розмістив на першому поверсі. У поміжній темній кімнатці лежали оперовані, аж поки убивалися в силу і йшли собі геть.

Клаус оббіг очима покій. У тісненькій шафчині біля стіни виднілось кілька пляшок і коробок. На високому столі валялись ножі різних розмірів, обценьки і загадкові залізні палички; для чого вони — Клаус не знав. І це все. На ослін посеред кімнати, напевно, сідали хворі.

— Скажи, хай перший заходить, — звелів доктор підручному.