Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

— Кепське діло, якщо судить сам Вульфлям…

Мелле мав поплатитися рукою, котрою жбурнув пляшку. Кару не затягували. Хутчій підкотили колоду — і на неї Ібрехт поклав долоню. Кат спокійно махнув сокирою й відтяв її. Тільки-тільки перев’язали хлопця, котрий, сполотнівши, розглядав свій кривавий обрубок, як з-під липи повідомили, що відтепер він працюватиме в коптильні за третину свого попереднього заробітку.

Клауса замлостило. Він обернувся до високого веснянкуватого парубчака, що втопив перелякані очі в Ібрехта, і спитав у нього:

— Ти знаєш фогта?

— А хто його не знає, — відповів той, не зводячи погляду на Клауса. — В нас у Штральзунді майже всіх лякає саме його ім’я. — Молодий штральзундець глянув Клаусові просто у вічі і притишено вів далі:— Вульфлями — лихе поріддя, а багатії вони небачені. Мають вісім вітрильників і володіють усім містом. Старий Вульфлям водить хліб і сіль з герцогами Померанії та Рюгена. Ба навіть у датського короля він своя людина.

Рибалки поволі розходилися. Обидва хлопці подались до моря.

— Ось який він — Вульфлям…

— Що ти сказав? — Клаус придивлявся до замисленого супутника зі світлим вигорілим на сонці чубом й невеличкими блакитними очима. Зростом він винісся високий, а тому голова його здавалась якоюсь маленькою; довгі руки безпорадно звисали, постава була в’яла й незграбна.

Не дочекавшись відповіді, Клаус надумав пожартувати:

— Любий мій, а раптом я фогтів приятель? Або забажаю підлізти до нього й запродам тебе.

Ніби приголомшений, довгань зупинився і, сполотнівши, не на жарт затремтів. Він вилупив бентежні очі на Клауса — у нього наче мову забрало.

Клаус помітив, до чого прислужились його слова, і пожалкував, що сказав їх. Він узявся заспокоювати товариша, що їхня розмова не винесеться нікуди, хай не хвилюється, він не донощик.

— Та, господи, невже я щось кепське сказав…

Клаус по-дружньому обняв хлопця за плечі і порадив:

— Коли фогт такий звір, надалі будь обережний!

Згодом Клаус зустрічався з Гердом дедалі частіше, і вони затоваришували душа в душу.

На морі шаленів несамовитий норд-ост. Удалину мчали химерно пошматовані хмари. Вогні на узбережжі погасли, довкола запала непроглядна імла. Рибалки, які через буревій не виїхали на ловлю, байдикували в пивничці, і звідти линули уривки одноманітних пісень. Поміж хижами вештались, обнюхуючи землю, голодні собаки. Іноді глухо лунала сурма набережної сторони — знак рибалкам у морі берегтися прибережних скель.

Клаус примостився на кручі, по якій глухо гупали велетенські вали. Герд пропадав десь у морі: до берега тепер не пристати. Хто зна, може, стихія підхопила товариша і жене його безбач? А може, ураган поглинув його?.. Завжди, коли і в Герда, і в нього лучалась вільна часинка, вони забивалися сюди. Хлопці чудово плавали і за гарної погоди запливали далеко від берега.

Тепер же Клаус прислухався до штормового вітру, вдивлявся в розбурхане море. Герд борсався десь у самісінькому пеклі. Та, попри всю небезпеку, Клаус волів бути поруч з ним, тільки не сидіти тут на березі і, згорнувши руки, чекати та сподіватись…

Раптом біля крайньої хижі, де мешкали старійшини, майнули три невиразні постаті.