Розділ «ЕПІЛОГ»

Неподалік од Гамбурзької гавані, на глухій вуличці, стоїть відома всьому містові корчма «До людожера», куди вчащають здебільшого моряки. Ступиш два-три східці вниз — і попадеш до дуже невисокої, зате просторої зали. Під стелею висить опудало акули, якому корчма завдячує своєю назвою.

З деякого часу тут полюбляють сидіти два незнайомці.

Ніхто не знає, де вони зажили тяжких ран, та бувалим людям вочевидьки, що обидва — колишні моряки. Один — сліпий, худий і цибатий, посивілий, сірий на виду; другий — одноногий каліка на костурі. Незнайомці довгими годинами просиджують за невеличким столиком і попивають пиво. Між собою вони не розмовляють, однак уважно прислухаються, про віщо балакають захожі.

Подеколи то той, то інший моряк за столом або за грою в кості невбачай і кине слівце про страченого пірата Клауса Штертебекера. Тоді сліпець насторочує вуха, а каліка обертається до бесідника. Потім вони неодмінно запросять матроса до себе, поставлять перед ним глек пива, погомонять з ним ладком, а впісля розпитають чистісінько все про піратського отамана Клауса Штертебекера і його побратимів.

Так вони і розвідали, чому переміг Симон Утрехтський. Хитрюга залив свинцем Клаусове кермо!

Пани скаженіли — вони не знайшли на Штертебекеровому кораблі казкових скарбів. А ходила чутка, ніби щогли на ньому із щирого золота і тільки зверху ледь-ледь обшиті деревом. У в’язниці розбійник прихилив до себе пожадливих багатіїв, бо зголосився вимостити золотими дукатами берег Ельби од Куксгавена до Гамбурга — тільки хай без забарки вони звільнять його. Пани радилися, сперечалися, та ніяк не поділили між собою обіцяного золота і Штертебекер не вибрався з темниці.

Одного дня якийсь моряк, що вже давно облежував береги, а їв та пив за кошт каліки і сліпця, похвалився, що був на страті Штертебекера та його побратимів. Коли їхня ласка, він залюбки проведе їх у Грасброк і покаже, де їх покарано.

Дорогою моряк без упину розповідав їм, із правдою й неправдою навпереміш, усіляких історій, вельми крутих і неймовірних. Він чув на свої вуха, як Штертебекер балакав із суддями. Коли на те пішло, судили не його, він судив панів і захищав бідних. Та так і в вічі сказав багачам, що все своє добро вони нажили насиллям і підлістю. «Гей, ви, ненажери з товстими калитами! — мовив їм Клаус. — Ваше життя — ніби малюнок на стіні в Марієнгавенській церкві: за казальницею стоїть хитрий-хитрий лис і проповідує біднякам добронрав’я, слухняність і набожність. Ви мене осуджуєте? Так, я завинив перед вами, але тільки одним. Я відбирав у вас майно, набуте підлотою».

Останнім бажанням Штертебекера було: йти на страту за ватагою веселих блазнів.

Якийсь радник спитав його:

— Чи не гірко тобі вмирати?

— Ні! — з усміхом відповів Штертебекер.

— Тоді чи не гірко тобі дивитись на смерть своїх друзів?

— О, за хоробрими побратимами болить душа! Коли б моя сила, я зробив би все, щоб вирятувати їх.

А радник, який мав пихи на три штихи і язика колючого, сказав йому:

— Он бачиш плаху. На ній тобі зітнуть голову. Але всі твої друзяки, повз яких ти пробіжиш без голови, будуть помилувані.

Присутня багатирня засміялася з цього лихого жарту. Але Штертебекер гукнув:

— Панове, даєте мені слово?

— Атож! — погодились вони.