Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

— Навіщо? — заперечив юнак. — Хіба цим щось зарадиш?

Юрба припровадила єврея на базарний майдан, де за міським звичаєм карали злодіїв і перелюбців. Старому хутко наскидали під ноги соломи та дров.

Йозеф, що досі мовчав, раптом завив, — завив не з каяття або страху, а з презирства. Він виповідав ошалілій юрбі ненависть, скликав на неї всілякі прокляття, пророкував їй пекельні муки. Кричав — аж піна лилася з рота, кричав, поки не пересікся голос.

Нараз спалахнуло полум’я. Рожеві омахи та клуби чорного диму повились до діда. Багатоголоса юрба полегшено скрикнула: вогонь і дим поглинули старого єврея, і він нарешті замовк.

Коли Клаус примчав на майдан, крамареве тіло вже тіпалось у полум’ї. Хлопець відсахнувся.

— Пропав дід! — вигукнув незнайомець, який теж прибіг сюди. Узявши Клауса за рукав, він мовив: — Ходімо звідси! Тут бридко.

НА УЗБЕРЕЖЖІ СКОНЕ

Весна дихнула теплінню, від довгої зимової сплячки прокидався південний край Швеції — Сконе. Теслярі, ковалі, муляри зводили бараки, крамниці, майстерні, коптильні, солильні, лагодили причали і під’їзди до гавані. Бондарі працювали біля своїх хиж на узмор’ї і їхнє діло — тисячі і тисячі бочок — стояли, мов величезне військо, ждучи оселедців. Сітярі укладали здоровенні неводи. А біля самого берега, в затишних пристанях, дрімали торговельні судна, що прибули зі сходу — Вісбі[8] та Новгорода. Тут вони вивантажували руські хутра, заморські прянощі, шовки, сукна, всілякі килими, південну сушеню і вино. Кораблі з балтійських гаваней завозили для рибалок пиво і вино, харчі і забійну худобу, ячмінь і овес, одяг і зброю, реманент і домашнє начиння. І хоча на Сконе було дозволено спинятись тільки ганзейцям, на нього сходились щороку рибалки, купці й ремісники з усіх кутків Європи. Англійці, норвежці, датчани, шведи, німці, нідерландські і фландрські купці мали на ньому свої земельні наділи — гарди, відмежовані одна від одної рівчаками і струмками. Кожна корилася суворим порядкам свого фогта, а всі поспіль підлягали фогтові Сконе — Вульвекену Вульфляму, синові всесильного багатиря і бургомістра штральзундського — Бертрама Вульфляма.

Аби не допуститися суперництва, для всіх гард було заведено однакову платню й умови праці, однакові розміри неводів та строки вилову, однаковий обсяг заготівлі риби та однакові розміри бочок. Ніхто, крім можновладних купців, фогтів і їхньої челяді, не мав права носити зброю.

Наприпочатку липня 1373 року із сконенського табору вирушили на ловлю оселедців вісмарські та штральзундські заробітчани — не ремісники, не терті рибалки, а звичайна різномаста юрба сезонників: зігнані з полів селяни, волоцюги, які хотіли збити гріш на холодну зиму, лицарська прислуга, знедолена чварами своїх хазяїв, запопадливі до пригод цехові підмайстри, а також злодії й запеклі злочинці, що мітили одвихнутись у такий звичай од катової сокири. На вітрильнику були й купці, які в своїх вояцьких обладунках скорше нагадували воїнів і тримались осторонь від цього наброду.

Клаус прилучився до бідних, зате бувалих моряків, що часто розповідали про свої пригоди. Ці простодушні чолов’яги щиро приваблювали його. Ось вони грузько та широко порозставляли ноги і ведуть одверту й пристрасну розмову; а коли посперечаються, то своє доводять навкулачки. Майже в кожного — страхітливий шрам, майже в кожного скалічене тіло. Одному бракувало кількох пальців, другому ока, а третьому вуха та шкіри на півголови. Цих ран завдавало їм саме море: урагани й пірати.

Оповіді точились навколо грабунків, що вчиняли родовиті пани вздовж річок і на узбережжі Балтійського й Північного морів. Багатії з тамтешніх замків підкуповували лоцманів та шкіперів, аби ті заводили торговельні судна в небезпечні води. Пани розкладали на узбережжі оманливі вогні й фальшиво сигналили; корабель, що прибивався до їхніх володінь, переходив за побережним правом до їх спожиття. Таких піратів не мали за безчесних грабіжників, бо торгувати на морі означало воювати на морі. Не згірше розбійникували й мекленбурзькі та померанські герцоги. Навіть датський король вдавався до піратства і щоразу витягав з моря ласий шматок.

Правда була тільки за сильними, слабких вона цуралась. Бились не на життя, а на смерть, і переможець стинав голову переможеному.

З двадцятьма вісьмома заробітчанами Клаус мешкав у невеличкій хижі, де не було нічого, крім довгих нарів і одного стола, за яким ледве-ледве всідалось вісім чоловік, а проте круг нього обідали усі пожильці. До кислуватих випарів людських тіл, якими просякли за багацько літ дерев’яні стіни, до духу риби й горілки домішувався ще й їдкий дим лойового каганця над дверима.

Клаус, якому й раніше не велося гаразд, наче не помічав труднощів; він хутко призвичаївся до життя своїх побратимів і до їхніх уподобань: потурав грубощам і нарівні з усіма, щоправда не без натуги, вихиляв по кілька пляшок п’янкого пива.

Навіть такий заздоровий хлопець, як він, та й то гадав попервах, що впаде під навантагою на новій службі. Рибалилось невимовно важко. Матроси то закидали величезні неводи в море, то витягали їх на палубу, — і все те робилось просторуч. Мотуззя од снастей вгризалося в долоні, солона вода роз’їдала тіло. А працювати без просвіту доводилось аж до кінця сезону. Не обіцяло полегкості й повернення в гавань; там рибу вивантажували і доправляли в коптильні та солильні. А коли спадала ніч, заробітчани, смертельно стомлені, немиті, в брудній одежі, завалювались на нари й засинали.

Тяжко працювалось у таборі, а ще важче жилось у ньому. Фогти порядкували на Сконе з дикунською жорстокістю. За найменшу провину вони спускали три шкіри. В тюрму не садовили: лише калічили і били по кишені. Рідко хто повертався із Сконе цілий та здоровий.

Щойно Клаус прибув сюди, він живовидячки узнав, чим дихає фогт Вульвекен Вульфлям, який жахав усіх невблаганною жорстокістю.

Заробітчан, вільних від ловів, скликали на рибальське судилище. Надто запальний юнак Мелле Ібрехт запустив у свого товариша пляшку, так що той довго прохирів з розчерепленою головою. Вирок оголошував сам Вульвекен Вульфлям. У цьому злочині, підкреслив він, аж дуже багато те важить, що потерпілий столяр прогаяв шість днів: отож хай Мелле Ібрехт відшкодує їх — внесе гроші у рибальську скарбницю.

На суді, що точився просто неба під так званою судовою липою, біля Клауса стояв довготелесий підліток із дзьобатеньким носом і маленьким обличчям, геть усіяним веснянками. Зі щирого співчуття до Ібрехта він пробурмотів: