«То, мабуть, старійшини, які хильнули зайвого і хутчій добираються до своїх нар, — вирішив хлопець. — Але ні, постаті начебто у панцирах… Кати або фогтова челядь! Що їм робити тут глупої ночі? Може, хочуть когось забрати?..»
Хлопець сидів цвяшком на камені і стежив. Постаті підкрадалися згинці й обережно озирались. Одна щезла в халабуді. Попервах Клаусові хотілося встати і побігти глянути, що там робиться. Але передумав.
«Чого їм треба? Невже вони лихе загадали? — занепокоївся Клаус. — Та ні, грошей тепер не вкрадеш: челядь добре знає, що платню даватимуть аж наприкінці сезону».
Тим часом, як хлопець вагався, йти йому до хижі, а чи не йти, — невідома постать знову вислизнула із житла, і всіх трьох мов хап ухопив.
Клаус зайшов у старійшинську халабуду. Там тільки блимав невеличкий каганець, і нікого не було. Ніщо не говорило про крадіжку.
З думами про Герда Клаус довго блукав берегом моря, що несамовито гуло й нуртувало.
Тієї ночі Вульфлям із своєю челяддю увірвався до хижі, де жив Клаус, зганяв рибалок із нар, обшукував кожен кут і кожного помешканця. Ніхто не почув од них, за чим вони нишпорять. Не знайшовши нічого, фогт подався до сусідньої халабуди. Рибалки знову вкладалися спати і кляли непроханих гостей. А Клаус довго не засинав. З гадки не сходила пригода над берегом моря — він відчував, що вона в’яжеться з нічним обшуком.
Вранці рознеслася чутка, що вкрадено рибальську скарбницю з шістьма тисячами марок. І хоч грошей шукали якнайретельніше, їх не знайшли. Вульфлям зібрав усіх таборян і пообіцяв, що хай-но злодії об’являться самі, їх скарають не тяжко. А як мовчатимуть і далі, то буде їм непереливки.
Кілька день у рибалок тільки й на устах було, що крадіжка. Дехто навіть захоплювався спритними злодіями. Потім про все забули, бо любекські моряки принесли іншу новину: німецький кайзер ущедрив їхнє місто своїми відвідинами! Подія справді небуденна, адже німецькі кайзери рідко навідувались до північних окраїн своєї держави. Вони більше полюбляли сонячний південь — Італію й Сіцілію.
Про кайзерові відвідини гомоніли скрізь: у пивничках, у хижах і на кораблях.
Карл IV в’їхав до Любека урочисто — під золотим балдахіном. Попереду ступав любекський радник з ключами од міста, за ним герцог Саксонський з імперським мечем, маркграф Отто зі скіпетром і кельнський архієпіскоп з державою.[9] Очевидці десятиденних гулянь не добирали слів для опису радощів городян і того розмаїття вогнів, які заливали святкове місто.
А вісті линули одна за одну зворушливіші. Подейкували, ніби кайзер величав радників Любека «панами» і цим самим виповідав купцям свою гречну увагу. Коли мова зайшла про великі міста його царства, то Нюрнберг він назвав «найбагатшим», Кельн — «найпривітнішим», а Любек — «найгарнішим». Усіх ганзейців поймала гордість за блиск і славу їхнього могутнього «союзу міст». Відсвіт од пишноти, до якої спричинилась учта в Любеку, сягнув і рибалок на узбережжі Сконе.
Уже навантажували кораблі і валили бараки — за кілька день вилов риби припинявся, і всі готувались додому, — як раптом нагла чутка приголомшила табір: у житлі старійшин фогтові челядники знайшли закопану під порогом рибальську скарбницю! Усіх вісьмох старійшин взяли під варту. Вульфлям сатанів і погрожував тяжкою карою. Рибалки хитали головами, відверто жалкуючи злодіїв; а те, що їх застукали перед самим від’їздом, кожен вважав безталанням, та й годі. Клаус відчував тут щось нечисте. Він розповідав Гердові про пригоду над морем і поспитав його думки, хто б ото вештався біля старійшинської халабуди.
Герд аж рот розкрив з подиву і, нітрохи не вагаючись, відповів:
— Вульфлямові поплічники!
— І що на цьому фогт вигадав? — спитав Клаус. — Ну, забере він гроші назад, а далі що?.. Чи, може, він має серед старійшин ворогів?
— Ось побачиш… — відказав Герд. — Побачиш!
Старійшин судили напередодні від’їзду. Рибалки й ремісники щільною юрбою оточили липу, під якою зібрався суд: Вульвекен Вульфлям і п’ятеро фогтів. Челядники привели «злодіїв» — блідих, похнюплених, забитих у кайдани. Коли Вульфлям звинуватив їх у крадіжці, бідолашні схвильовано і рішуче заприсяглись, що не винні. Тоді Вульфлям сказав, що вони, очевидно, зганьбились усі, та як хтось зізнається, того скарають м’якше. Ті знову поклялися, що совість у них чиста, що скарбниці не бачили і не знають, яким побитом вона потрапила до їхнього житла.
Старійшини були підфогтами в рибалок, тобто наглядали за порядками в таборі, розв’язували дрібні суперечки, розподіляли роботу й видавали платню. В море не виходили, але заробляли краще за рибалок.
Герд, блідий і схвильований не згірше від Клауса, прошепотів товаришеві:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брати-віталійці» автора Віллі Бредель на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Юний Мандрівник“ на сторінці 13. Приємного читання.