Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

— Жах! А міська сторожа? Де була міська сторожа?

— Там, де й усі! Вона казилась найбільше! — Раптом незнайомець недовірливо зміряв Клауса поглядом. — Ти часом не шпик?

— Я Анжелікусів помічник!

— Ха-ха-ха! — лунко зареготав молодик. — А я дременув від нього!

— Ах, це ти? — спитав Клаус. — Чому ти від нього втік?

— Чому… Чому… Набридла мені кров!

— Ти маєш рацію, — прошепотів Клаус.

— Для Анжелікуса кров — наче вода. Скрізь він вишукує погану кров, болящу кров. Боюсь, що кров, яку пролито цієї ночі, теж до його рук причетна. Хочеш знати — це найбільша його операція.

— Та ну? — здивувався Клаус. — Невже всю веремію затіяв Анжелікус?

— Ще б пак! Він скористався слушною нагодою та й підлаштував, щоб його ганьба окошилась на євреях, а люди не докумекали, що він бовдур у своїй справі. Якось Йозеф розповів йому — я чув це на власні вуха — що, коли чума лютувала на полудні і заході нашого краю, забобонний люд Страсбурга, нацькований багатіями, звинуватив євреїв, буцім вони наслали пошесть, — і всіх їх перебили до нігтя. Цю приключку наш любий лікар намотав собі на вуса.

— Жах! — озвався Клаус. — То ти не віриш, що Анжелікус по щирості має євреїв за винуватців?

— Ніскілечки! — вигукнув колишній лікарчук. — Чим ти, голубе, думаєш?! Він вірить у це менше, ніж я або ти!

— Та це ж убивство! — скрикнув Клаус.

— Ба! Чому б не самозахист?

— Який самозахист?

— А такий, що він рятує власну шкуру!

Десь далеко за деревами почулося шалене виття. В один голос кричали сотні людей.

— Батечку, що там коїться?

— Зводять рахунки зі старим крамарем!

— Мерщій туди! — гукнув Клаус і помчав вулицею.