Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

Бідолах прив’язали до восьми стовпів. Челядники зірвали з них верхню одежу. Юрба затамувала подих. Чітко лунав кожен виляск, бо ті, кого шмагали, не подавали й звуку. Хтось тільки глухо стогнав. Казали, то карався дід Тенніг. Він мучився не від болю, а від того, що бачили його ще живі очі: на невеличкому багатті фогтів слуга розпікав голку.

Герд більше не міг стримувати дрож. Обличчя у нього позеленіло, нижня щелепа затремтіла. Він знову і знову поглядав на Клауса, який пашів, мов у пропасниці.

— Д…ду-же м’яке покарання, — затинався Герд.

А Клаус мовчав.

Семи старійшинам усипали по тридцять шість батогів. Потім їх звільнили. Раптом розлігся пронизливий крик.

Герд прошепотів:

— Фогтові це так не минеться.

Хтось приказував:

— І дід це все витерпів… І дід це все витерпів!..

Клауса тіпало, його чоло щедро зросив піт. Він пошукав очима фогта. Той холодно спостерігав за тортурами.

Настав день розрахунку. Клаус тримав у руці відважене йому срібло й довго розглядав його. І хоча в нього це був перший великий заробіток, він не тішився ним — з думки не сходили Мелле Ібрехт і старійшини.

Клаус одержав платню не монетами. Цех сконенських рибалок добився, аби усім рибалкам і морякам платили зливками срібла, які будь-де легко було виміняти на ходові гроші. Адже в чужих містах обмін монет часто-густо спричинявся до великих витрат, бо у грошовій царині, як і у всьому господарському житті країни, панував розгардіяш. Кожен із ста самостійних князів, графів, герцогів та епіскопів мав свій монетний двір. Правили за гроші і некарбоване срібло, і вельми якісне шведське залізо, і бурштин, і коштовне каміння.

Чималенька купа срібла лежала обіч — заробіток восьми старійшин, що його відібрав у них фогт Вульфлям. Клаус глипнув на той скарб, і в нього так затремтіли руки, що він випустив з долонь кілька зацінних шматинок. Герд прошепотів: «Гай-гай! Маємо ми щастя, що ніяке лихо нас не спіткало!..»

Заробітчани повертались у рідну Померанію; на кормі їхнього вітрильника, який щойно покинув береги Сконе, знявся галас. Клаус поспішив туди, гадаючи, що йдеться про несправедливу наругу над старійшинами: двоє з них пливли на вітрильнику. Але то любецькі і штральзундські купці-багатії сперечались про кайзерівські відвідини Любека. Заздрісні штральзундці з глузом оповідали всіляких побрехеньок про кайзера і любечців. А ті гаряче захищали і себе, і свого високого гостя. Один штральзундець зауважив, що любецькі радники набивали собі ціну, коли прохали кайзера не величати їх «панами»; штральзундський радник сприйняв би таке звертання, мов щось належне; а втім, хіба то таємниця, що любечанам бракує гонору?.. Інший штральзундець не міг наговоритись про дивовижні й достоту лицемірні почесті, з якими стрічали кайзера в Любеку. Браму, крізь яку він виїхав з міста, любечани замурували. Мовляв, жоден смертний не має права ступити під неї. А між тим видно, мов на долоні, що Любек уджигнув добрий жарт над кайзером. Він не тільки щільно зачинив за ним браму, але й замурував її. Мовляв, хай тямить король, що походеньки його у Любек скінчились… А, власне, чого він приїздив сюди? Штральзундці знають, у чому тут річ! Карлові Четвертому заманулося керувати Ганзою! Крім того, він хотів замирити з нею своє імперське місто Брауншвейг, яке купці виперли з Ганзейського союзу. Але любечани не підтримали кайзера: вони крутили, водили його за носа, аж поки він не поїхав, піймавши облизня…

Про старійшин Клаус не почув ані слова. Розчарований, він повернувся до своїх побратимів.

ШТРАЛЬЗУНДСЬКІ ПАНИ

Церкви скликали на свято. Величезні дзвони собору святого Миколая лунали похмуро, ваговито і найгучніше.

Почався лише березень — Великдень цього року прийшов рано, — а надворі розвеснилось насправжки. Терпке повітря було чисте й прозоре; сонце світило ще слабо, зате молодо і яскраво. Весна й великодній тиждень прибрали і землю, і будинки, і людей у святкову одіж. Палаци багатіїв аж вилискували під сонцем. Яскрились розмальовані еркери, фронтони й обковані жовтою міддю брами.

Перед собором святого Миколая — народу і народу. Хто не промикнувся всередину, той розглядав міську верхівку, яка прибувала на подвір’я: бургомістра, імениту шляхту, радників і перш за все епіскопа Рескільдського, який мав правити службу. Кожному хотілося глянути на юнкерів у коротких куртках з довгими рукавами, в ошатних капелюхах і барвистих дзьобатих капцях.

З відчинених дверей приглушено линули сумовиті звуки органа. Простоволоса юрба наслухала їх і пошепки називали імена парафіян під червоними балдахінами. Рівними лавами підійшли цехові майстри. Городяни радісно вітали їх — своїх побратимів, своїх найкращих обранців.