Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Учора я бачила Хасана на ринку. Хасан — мандрівник: він відвідав Мекку — священне місто мусульман. Відтоді до його імені додалося слово «Хаджі», адже він здійснив паломництво!

Нещодавно сивий Хасан провідував матінку, яка живе в гірському селі. Його матері більш ніж дев’яносто років! Хасан допомагав у господарських справах, запасав корм худобі. Але на галявині посеред лісу, де він косив траву, його мучив зловісний страх. Удень і вночі там лунали дивні клацання й тріск. Хасан, як людина, що глибоко вірує, вважав ці дивні звуки за дії шайтана, біса. Щодня він звертався до Бога по захист від чорних сил і джинів! Але виявилося, що близько сотні працівників спецслужб (!), ховаючись за деревами й кущами, тиждень спостерігали за ним. Вирішили, що Хасан — небезпечний терорист! Саме клацання від їхніх рацій він сприймав за підступи шайтана!

Коли вони до нього вийшли, сивий Хасан подумав, що невідомо, чого б злякався більше: того, що це виявилися співробітники ФСБ, чи якби це були все ж таки чорти з рогами й копитами. Стареньку матір не чіпали. Але вдома перевернули все догори дном, порізали й порвали всі матраци та подушки; самого Хасана роздягли догола і обшукали, сподіваючись знайти зброю! Коли військові зрозуміли, що сталася помилка і ніяким терористом Хасан не є, деякі навіть зніяковіли. Головний військовий сказав йому на прощання:

— Приходь і ти до нас як-небудь у гості!

На посту при в’їзді до м. Моздок усіх пасажирів обшукали, полазили по торбах. Це робили дама з автоматом і противний дядько. (Усі наші гроші від несподіванки я сховала в кишеню, але кишеню ніхто не перевірив!)

Чеченку-інвалідку, яка їхала з двома дітьми, хлопчиком і дівчинкою, змусили вийти з автобуса для зняття відбитків пальців. Потім дама з автоматом повернулася по торби цієї пасажирки й оголосила, що нікуди та далі не поїде. Літні росіянки зраділи:

— Так і треба! Чеченці всі погані!

Дід на них накричав, а мама моя сказала:

— Насамперед потрібно бути не росіянином і не чеченцем, потрібно бути людиною!

І всі замовкли.

Дама з автоматом підходила й кожного питала:

— Куди їдеш?! Навіщо?!

Бабуся Василівна встигла нас попередити про цей військовий блокпост: саме тут у неї військові відібрали всю пенсію.

Місто Моздок. Ми з мамою були в кафе: кислі котлети, які там продають, не стали б їсти навіть наші вічно голодні кішки! Ми сидимо на автовокзалі: вирішили з’їздити в російське село — подивитись, як живуть люди. Усе-таки тут мир, а не війна.

Тут багато хто п’є пиво. Це відразу впадає в око. Жінки носять штани. Як потворно! У Чечні носять тільки довгі спідниці. У мене «зникла» решта — сорок рублів, прямо з кишені! Загалом, здрастуй, Північна Осетіє!

Кругом таке… навіть писати про це соромно. Я сварю себе за те, що виїхала. Краще б сиділа в Кайли й няньчила Азамата. Понесла мене з Чечні нечиста сила!

Мама купила насіння у п’яної крамарки — літньої жінки.

Ще на мене справила враження бабця, яка серед білого дня на транспортній зупинці з пляшкою алкоголю перебувала в супроводі трирічного внука. Вона сьорбала міцне пійло і навчала дитину правильних манер поведінки!

— Колупатися в носі негарно, — говорила, гойдаючись, як маятник, бабця.

Місцеві дівчата з хлопцями на зупинці розпивають горілку. Мат навколо оглушливий. Чеченців немає. Усе здається чужим і тому страшним.