Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Ми подарували солодощі й ліки бабусі. Вона заплакала. Ніхто не сказав цього вголос, але було зрозуміло — у цьому світі ми більше не зустрінемось.

Ми зайшли до багатодітних торгівців горілкою. Яха й діти нам зраділи. Яха несподівано попросила пробачення і сказала, що аж ніяк не чекала подарунків своїм малятам. Її чоловік, який колись урятував плямисту кішку Карину з «Вишки», повідомив, що їхня родина від’їжджає:

— У Чечні життя немає! Щодня теракти! Ми поїдемо в Казахстан. Там будемо жити!

Вони збирали речі.

У приватному секторі ми відвідали хатину привітної родини Зайчика й Командира. Їхні діти підросли. Син хворів, але зараз одужує. Зайчик шепнула, що мріє виїхати за кордон з нашого пекла. Обіймала нас і плакала.

Були в знаменитої сім’ї Турпулханових. Я подарувала танцюристам журнал, у якому моя стаття про них. Ми попили чай з тортом.

Я ж обіцяла, я дотримую слова! Ми поїхали на ринок, щоб побачитися з Таїсою. Подарували їй набір прикрас із золота: перстень і сережки! Таїса зовсім не очікувала такого подарунка і довго на нас ошелешено дивилась. У неї навіть ніс почервонів від задоволення! Мені й мамі теж купили набори: мамі з агатом, а мені з зеленим цирконом.

Але була й неприємна новина. Таїса розповіла, що померла Красива Міліціонерша. Її не стало під час вагітності: загинули вона й дитина. З їхньою родиною пов’язано чимало історій. Багато всякого було! Але мені стало жаль померлу жінку. Нехай Всевишній пробачить їй усе!

Ми зібралися поїхати до м. Моздок. Колись восени 1995 р. ми бували в тих краях з Альонкою й тьотею Валею. Їздили в найближчі села. Але повернулися до Чечні, сподіваючись, що війни більше не буде.

Своїх кішок, купивши корм «Кітті Кет», якого вони ніколи в житті доти не куштували, ми залишили сусідці Хазман. Дали їй ключі від квартири. На зберігання залишили найцінніше: мою штучну дублянку та мамині светри. Просто детектив! Сьогодні я подарувала Тоні частину своїх книжок — нехай продає на здоров’я!

Ми з мамою купили два квитки по 56 р. і сіли в автобус, який їде до м. Моздок. Минулого разу, восени 1995 р., коли ми подорожували з Чечні до Північної Осетії, я сиділа в автобусі справа, а зараз сиджу зліва. Тоді, у десять років, я вперше побачила на цій дорозі віслюка й дуже здивувалася його розумній морді.

Щойно автобус виїхав за межі мого Ґрозного, назріла «революція»: усього в салоні було близько двадцяти людей різних національностей. Невдоволеними одне одним виявились усі! Літні росіянки нахабного вигляду голосно стали висловлюватися, що ненавидять усіх чеченців, а дід-чеченець став їм погрожувати. Пожвавились вірмени та кумики, інгуші й дагестанці: один народ до іншого, як з’ясувалося, мав чимало претензій.

— Через Чечню ми платимо величезні податки! Чеченці наживаються на росіянах! — волали тітки-росіянки. — Чечня безкоштовно користується електрикою та газопроводом!!!

Дід-чеченець у відповідь кричав:

— Росіяни прийшли вбивати нас заради нафти! Заради нафти вбито тисячі дітей!

Інгуш середнього віку зауважив, що зарплати в центральній Росії і в її республіках різко різняться, громадяни однієї й тієї ж країни поділені на касти і є рабами. Жінка з Дагестану обурювалася, що їй дали компенсацію за зруйноване житло набагато меншу, ніж іншим, за національною ознакою, і вона поневіряється без постійного помешкання! Ми з мамою мовчали.

Революція не буває без жертв, незабаром нам довелося розбороняти діда і літніх жінок, які влаштували розбірки, дряпаючись і кусаючись. Слава Богу, зараз тиша!

Я пишу в дорозі. Почерк нерівний і некрасивий.

За вікнами промайнув мусульманський цвинтар. Його надгробки пофарбовані в зелений і білий колір.

Я почуваюся героєм казки В. Гауфа «Холодне Серце». Він подорожував у кареті з золотими монетами, але був позбавлений будь-яких почуттів. Ось і я — не почуваю нічого, щойно залишивши місто Ґрозний. Це моя батьківщина! Як кошеня, я боюся висунути ніс із коробки, де народилася. За вікном миготять пагорби, на них пасуться отари білих баранів, річка мов лезо кривої шаблі.