Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Ми розговорилися з місцевою жителькою. Жінка повідомила, що вони тут бідують і єдиний заробіток для них — війна в Чечні! Вони цій війні раді і не вижили б інакше!

— Я хочу влаштуватися медсестрою на Ханкалу, в Чечні, — сказала незнайомка. — Поки є війна — є робота! Там платять колосальні гроші — шістнадцять тисяч рублів! Тут таких зарплат немає. Тут — убогість, старі лазять по смітниках у пошуках їжі.

На зупинці юні дівчата і хлопці цілувались. Я дивилася на це з неприхованим жахом: у нашій республіці й за нинішньої розпусти про таке навіть не чули!

Хочу додому! Додому! Додому! А мама повторює:

— Тут — мир!

Наші мандри тривають! Ми в російському селі, на кордоні Чечні і Ставропольського краю. Зустріли тут стару росіянку Свєту з міста Ґрозного. Вона прославилася тим, що склала донос на сусідів-чеченців і змогла вдало виїхати з Чечні. Від нас баба Свєта відсахнулась і не пустила за поріг.

Інші жителі села, щойно довідавшись, звідки ми прибули, зі страхом відходили й шепотіли: «Чечня», «Ґрозний», «війна».

— Люди настрахані. Думають, що всі з Чечні — розбійники, бандити або від тривалих війн збожеволіли, — пояснив нам дід, після чого швидко покрокував, спираючись на ціпок.

Транспорт у російській глибинці був відсутній. Тому, приїхавши в село, того самого дня не можна було звідти виїхати. Ми в буквальному значенні залишилися на вулиці — ніхто не хотів пустити нас переночувати (навіть за оплату). Усі в страху розбігалися. Швидко сутеніло. Багато жителів були п’яні, гучно між собою лаялися непристойними словами. Хтось валявся в калюжі, подібно до свині, хтось, похитуючись, блукав у пошуках спиртного.

Наш вигляд у довгій одежі та хустках викликав жах. Наче ми були ангелами, які прийшли покарати їх, так швидко, незважаючи на алкогольне сп’яніння, пересувалися нещасні. Один чоловік, побачивши нас, завив, згадав водночас Бога й сатану, назвав нас «чеченами», після чого рачки зник у найближчих кущах.

А жінка, з якою ми спробували заговорити, так побігла геть, що впустила пакет із хлібом і, незважаючи на наші вмовляння, по нього не повернулась. Пакет із хлібом ми залишили на найближчому пні, тому що лавок у цьому поселенні не було, як і нормальної дороги. Після цього ми вирішили ночувати на вулиці, незважаючи на те що почав накрапати дощик.

Російське село мало зовсім інакший вигляд, ніж я пам’ятала його у свої короткі відвідини 1995 року. Жоден ліхтар не горів. Усе охоплювала непроглядна темрява. Молодіжний клуб покосився і був розбитий, а колись розкішний бульвар із троянд став пристановищем бур’янів і канав. А люди… Боже, що стало з людьми? У 1995 році привітні люди цього села приймали в себе біженців із Чечні, допомагали, давали тимчасовий притулок!

Про свою коротку, всього кілька днів, поїздку з сусідами тьотею Валею та дівчинкою Альонкою в мене збереглися чудові спогади, а тепер… Ми з мамою знайшли для нічлігу згорілий сарай, але потім згадали про росіянку, з якою познайомилися десять років тому і відтоді нічого не знали про неї. Чи жива вона? Чи живе досі тут? Згадали тільки, що будинок її був біля обриву і звали її Лизавета.

Блукаючи вулицями, ми набрели в темряві на крихітну хатинку, де горіло світло. І зустріли її! Це було диво! Виявилося, з 1995 року в житті Лизавети відбулися зміни: у неї з’явилася дочка від чеченця з Ґрозного. Сама жінка вийшла на роботу черговою та прибиральницею за сумісництвом: зарплата на місяць — 600 р. Виживають. Мир, а начебто війна. Чеченець-чоловік від убогості в російському селі став зазирати в чарку і, за словами Лизавети, б’ється в п’яному вигляді.

— За три дні до вашого приїзду його міліція забрала, — повідомила Лизавета. — Нам неабияк пощастило! Сп’яну він б’ється сокирою!

Будинок постарів, покосився, і навіть при світлі місяця було видно, що його наче хилить до обриву, в прірву. Сама Лизавета — колишня жителька Ґрозного, але виїхала в російське село ще до Першої війни. Привітна господиня нагодувала нас борщем і смаженою рибою. Ми у відповідь почастували їх яблуками та шоколадом. Подарували п’ятдесят рублів Лизаветі й десять рублів — дівчинці. Ті були в захваті! Виявляється, в селах Росії народ голодує на крихітну зарплату.

— Ліхтарі на вулицях давно не горять, — сказала Лизавета. — Усе помирає в російській глибинці.

У теплій кімнаті господиня та її дочка поклали нас спати. На дзеркалі навпроти нашого спального ложа поєднувалися між собою зелені мусульманські чотки і маленький срібний хрест на тонкому, ледь помітному ланцюжку. Лизавета помітила, що я їх роздивляюсь, і сказала:

— Я кохаю чоловіка. Коли тверезий, він працьовитий, хороший. Але життя тут немає. Він приохотився до спиртного. Навколо всі п’ють. Його мусульманські чотки і мій православний хрест — символи нашого дому. У кожного своя віра, а Бог — один.

Уранці Лизавета розбудила нас о 4.30. Півні ще не тривожили голосами сонце. А нам уже час було на автобус. Інакше не виїхати.