Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

9.40. У ранковому автобусі, що віз нас із російського села, було не проштовхнутись, він набився вщерть, як велика іржава банка кільки. Люди поспішали на роботу до найближчого міста, розташованого за годину поїздки.

Знову ми чули оглушливий мат і бачили молодь із пивом у руках: нас це найбільше вражало. Багато жартували, сміялись, і в автобусі було не тільки неймовірно тісно, але ще й неймовірно галасливо. Якась літня пані, залазячи в автобус і розуміючи, що може не поміститись, тому що люди вивалювалися зсередини, кричала:

— У мене ключ від вхідних дверей на роботі. Мені треба їхати. Адже п’ятниця!

— Хай у них сьогодні буде вихідний! — відповідали їй «кільки», водночас намагаючись видихнути останнє повітря з себе, щоб вона могла хоч якось протиснутись.

А п’яненький чоловік, якому неймовірно пощастило — він зайняв сидяче місце, почувши про п’ятницю, прокричав:

— П’ятниця — це «Поле чудес»!

Це всіх розвеселило.

У цій компанії незнайомців ми дісталися до міста і, поблукавши по автостанції, без певної думки, що далі робити, прийняли рішення сісти в автобус і поїхати вглиб Ставропольського краю, до станиці Курської.

Я найбільше на світі хотіла повернутися до Ґрозного: ні люди, ні ці місця не залишали бажання продовжувати поїздку. Але я не можу кинути маму. Якась фатальна прив’язаність: мені слід бути поруч, дбати про неї, вислуховувати її істерики. Може, на мене вплинув її тоталітарний характер і прочуханки, які вона влаштовувала мені в дитинстві? На моїй батьківщині дітям, якщо вони не в шлюбі, до старості слід жити з батьками і слухатися їх у всьому. Мама прийняла рішення їхати далі. Мені довелося підкоритись.

І от новий автобус шкутильгає по вибоїнах. У мене промайнула думка, що, якщо я помру, найперше попрошу на тому світі папір і перо. Блукатиму світами і все записуватиму.

Тут же, в автобусі, я розговорилася з двома росіянками. Обидві — вчительки. Дізнавшись, що мама хворіє, вони поспівчували. Сказали:

— У країні бардак! Навіть у нас, без війни, оформити інвалідність можна тільки за хабарі! Мінімум 3000 р.!

Ще вчительки описували свої враження від вибуху в Моздоку:

— Шпиталь наш, де лежать російські військові, підірвали чеченські бойовики! Такий вибух був! Гриб помаранчевого диму спостерігали всі жителі. Шибки вилетіли в будинках, але ми не злякались.

А про станицю Курську вчительки зауважили:

— Там злидні. Навіть залізниці немає! Куди ви зібралися?!

10.10. Ми вийшли з автобуса в незнайомому селищі й вирішили випробувати долю: пересіли на інший напрямок. Він веде в мале село під містом Будьоннівськом, сумновідомим, бо там Шаміль Басаєв захопив лікарню. Десь там загубились дівчинка Альонка й тьотя Валя, на яких звели наклеп і які ледве зуміли втекти з Чечні живими.

Я пам’ятаю, як вони жили в Ґрозному, у шикарній трикімнатній квартирі, повній добра. Ми постараємося знайти колишніх сусідів. Усі ці роки в нас не було ні їхнього телефону, ні їхньої домашньої адреси, знаємо тільки назву села. Чи там вони? Чи не переїхали? Як живуть?

Дивлюсь у вікно: наш автобус їде через порожні поля, лісосмуги. Його веде вдалину сонце.

10.40. Зупинка в маленькому місті Ставропольського краю Зеленокумську. На автостанції до людей з автобуса підійшов росіянин сорока років. Вусатий, повненький, зовсім тверезий. Він сказав: