Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Азамат залепетав чеченською мовою, я у величезній хустці заусміхалась. І нас пропустили в банк! Людей усередині було мало, і стояли лавки, куди я з Азаматом сіли, а мама підійшла до віконця і стала в чергу: ми вирішили дізнатися, чи є наша родина в списках на компенсацію за житло.

Охоронець став жартувати зі мною, заговорювати. За кавказьким звичаєм, я просто дивилась у підлогу і мовчала — чоловік говорить! Озброєний охоронець був високим сільським парубком. Його колега шепнув йому, що моя мати — не чеченка, і звелів перевірити, хто ми насправді. Тоді мій новий «друг» став розмовляти з Азаматом, якому немає трьох років, — тільки російською. Я від задоволення стала подумки сміятись: Азамат ані слова російською не знає!!! Малий став відповідати чеченською мовою, що не розуміє «дядька». Тоді озброєний до зубів охоронець спитав малюка:

— Хто тобі ця жінка? — і вказав на мене пальцем.

Азамат (якому в житті не дуже пощастило) голосно «видав»:

— Нáна!

(По-чеченськи «нáна» — мати.)

Охоронець заусміхався і сказав колезі прямо при мені:

— Баба, напевне, вірменка, а дівчина заміжня за чеченцем! Нохчі![8]

Я з Азаматом вийшли на вулицю. Через деякий час мама вибігла з банку і сказала:

— Ходімо звідси!

Підхопивши дитину на руки, я пішла за нею. Мама встигла вручити мені сумку, і я повісила її на плече. Ми швидким кроком вирушили до Центрального ринку, змішалися з гігантським ринковим натовпом і, обійшовши колом, повернулися до будинку Кайли й Алхазура. Тут мама й каже:

— Я компенсацію за житло одержала! Вона в сумці!

Від подиву я не могла нічого сказати, а мама продовжила:

— Тут набагато менше, ніж належить, але все ж це хоч якісь гроші!

Поки що ми нічого не затіяли. Зате я побувала на залізничному вокзалі. Бачила поїзд «Ґрозний — Москва». Багаж провозити не дозволено — бояться перевезення вибухівок. Та й сам поїзд може налетіти на фугас. Квиток плацкартний коштує 850 р. Місце в купе: 1450 р.

Там ми зустріли хлопця, який залицявся до Ліни. Його вісімнадцятирічній дружині у війну відірвало голову під час обстрілу їхнього будинку. Хлопець — порядний і серйозний. Але Ліна з вулиці Завєти Ільїча була легкої поведінки, і він покинув думку повернути її до нормального життя. Сьогодні ми дізналися, що він став поважним паном, працює в Москві, знімає там житло. Інколи приїздить провідувати старого батька.

P. S. Я не хочу розлучатися з Кайлою й Азаматом. Не хочу від’їжджати! Та й куди їхати з такими копійками?! Це гроші, щоб їсти якийсь час. Житло навіть тут, у нас, на них не купити!

Усім людям, які допомагали нам, ми вирішили зробити хороші подарунки. Уперше з’явилася така можливість!

Я і мама провідали стареньку росіянку Василівну. Вона виходить на милицях до лавки біля під’їзду і милується останнім осіннім сонцем.

— Кілька разів я падала й ламала руку, — повідомила Василівна. — Але заради сонця та свіжого повітря ризикую. Милиці підтримують мене!