Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Допоможіть, чим можете: ми з дружиною та дітьми біженці з Ґрозного. Ми жили в Заводському районі, на вулиці Рози. Тут голодуємо, житла немає. Влада не допомагає. Роботи немає. Подайте на хліб!

Люди з «нашого» автобуса показали на нас пальцями і сказали:

— Вони теж із Ґрозного.

Чоловік страшенно зрадів, підбіг до нас і запитав:

— Ви з якого району?

— Старопромисловського, — відповіла мама і дала йому десять рублів.

Інші пасажири, бачачи це, теж склалися по п’ять і десять рублів для бідолахи. Одна бабуся дала йому трохи картоплі. Милосердя виявилося нікому не байдужим, що мене порадувало.

Росіянин із Ґрозного довго дивився вслід автобусу й потирав перенісся.

Нам із мамою місто Зеленокумськ сподобалось: чисто, гарні будинки, і можна просити милостиню на зупинці.

17.20. Ми знайшли тьотю Валю!!! Усе було так: ми вийшли біля єдиного в крихітному селі поштового відділення і назвали її прізвище. Листоноша, звичайно, знала тьотю Валю й Альонку.

— Вони живуть у халупі біля річки, — сказала листоноша.

Ми заплатили місцевому таксистові тридцять рублів, і він повіз нас по вибоїнах та канавах, де ми хвилин на двадцять просто застрягли.

Тьотя Валя не повірила своїм очам, коли нас побачила! Заплакала. Зраділа. У неї випали всі зуби, від жахливих умов життя вона сильно постаріла.

Завалюшка, яку їм купили чеченці-рятівники в обмін на документи трикімнатної квартири, складається з двох крихітних кімнаток. Стеля така низька, що при вході б’єшся об неї головою. Треба згинатися в пояс, щоб пройти досередини. Старі розбиті меблі. Убоге майно. Незважаючи ні на що, тьотя Валя прийняла нас дуже радо й виклала на стіл усе найсмачніше, що було в оселі: борщ, салат і рибу.

— Чоловік рибалить іноді, — пояснила тьотя Валя.

Потім розповіла, що було, коли вони переїхали в Росію з Чечні:

— Ми голодували. Викопували торішню картоплю в полях і їли її. Допомоги ніякої не було для біженців із Чечні. Сусіди, місцеві жителі, нас, приїжджих, ненавиділи, знущалися. Найпоширеніше знущання було кидати в нас каміння, обзиватись. Оскільки документи пропали в Ґрозному, мене не прописували багато років у хатинку-завалюшку, дитину не брали в школу. Сашко, з яким ми разом рятувались із Ґрозного і за якого я згодом вийшла заміж, став сильно пити.

З подивом я дізналася, що Альонці ледве вдалося закінчити школу. Вона працювала, щоб вижити, навчання покинула. Потім зустріла хлопця і стала з ним жити. Він інколи випиває, ображає її.

— Дочка по лікарнях весь час, — плакала тьотя Валя. — Я кличу її, щоб вона схаменулася, повернулась до нас. Але вона не хоче жити без вигод і води. А ми з чоловіком уже звикли до цих пекельних побутових умов.

Як мені їх жаль! У нас були війни, і люди ТАК жили. У них був мир, а живуть вони ще гірше.