Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Ти вважаєш себе публіцистом?! — кричали вони на різні голоси, як кішки в березні.

Зрозумівши, що піти не вдасться, я сіла без запрошення на стілець і голосно відповіла, щоб їх позлити:

— Так. Так. Так. І режисером. І сценаристом.

Усі заверещали. Мила, ввічлива Квіточка нарешті скинула маску лицемірства й закричала на всю редакцію:

— Геть, російська тварюко! Забирайся!!! Ми росіян ненавидимо!

Я, відчуваючи всередині дзвінку порожнечу, думала: чи кинуться вони битись? Про всяк випадок вирішила захищатися ніжками стільця. Усі щось погрожували й волали. Але Цариця, знаючи, що я ходила на карате, бійки не допустила. Громовим голосом вона виголосила, що підготує «попередження» з занесенням у мою трудову книжку за непослух старшим колегам і за те, що я (?) говорила на свою газету «газетка», ображаючи цим великі ЗМІ Чечні (!). Хоча, звісно, це — чергова брехня: слово «газетка» говорила моя мама, коли сварилася з Морґаною (та довела мене до істерики конфліктом із Міжнародним комітетом допомоги). Але цей вираз чомусь приписали мені.

Дивні люди! Адже я давала вірш на смерть А. Кадирова в рідну газету. Керівництво сказало:

— Ахматові Кадирову? Фу! Не будемо друкувати.

Коли цей самий вірш вийшов в іншій газеті, його похвалили в міністерстві. Питали:

— Хто автор?

Цариця, дізнавшись про це, бігала й говорила:

— Поліна — мій кореспондент!

П.

Зустріли Суліма, друга мого дідуся. Колись Сулім працював на телебаченні, зараз — безробітний. Я, вирішивши йому допомогти, порадила піти на ТБ. Може, його візьмуть? Сулім старший за мою матір років на п’ятнадцять.

Цариця вчора в гніві повідомила, що отруїть мене ртуттю. Погрожувала прямо при інших співробітниках.

— Он Анну Політковську в літаку труїли — не дотруїли, а я тебе точно отрую! — верещала шефиня, розмахуючи в повітрі кулаком.

А сьогодні старий Ахмед, який пише афоризми й часто п’яний, став мені погрожувати. Цариця не раз підтримувала літнього чеченця, даючи йому гроші похмелитись. Старий Ахмед підійшов до мене біля редакції і сказав:

— Ти дивись! Цариця тобі зробить. Хто за тебе заступиться? Ніхто!

На що я відповіла:

— Нехай тільки спробує! Дізнається, які брати в мого батька!