Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Дотелефонувалася до Муси! Виявляється, він не знав, що я його шукала. Ніхто не передав йому, що я дзвонила більш ніж двадцять разів. Я домовилась зустрітися з ним біля головпошти, але, щоб не прийти першою, сховалася за дерево і дивилася — чи прийде він. Прочекала близько години і страх як розлютилась. Уже вирішила піти в Національну бібліотеку, до моєї любої Зури, і по дорозі зустріла Мусу!

Він весь цей час стояв на сусідньому розі й чекав на мене. Півтори години прочекав! Телефонів немає — ми ніяк не могли дізнатися, що чекаємо одне одного, стоячи поряд.

Він запросив мене в багатолюдне кафе. Я як слід наїлась. Удома або макарони, або хліб. Товстішаю, а їсти все одно хочеться.

Муса читав мені свої вірші, а я йому — свої. Я розповіла йому, що познайомилася з однією симпатичною людиною з уряду, але мені здається, що ця людина насправді — бандит. Муса сміявся й говорив, що все може бути. Чоловік з уряду тим часом запропонував мені свою допомогу. Я назву його Візир. Ми домовилися з Візиром піти разом до головного міністра національної політики. Зізнаюся чесно, мені Візир дуже сподобався.

Мені подовжили лікарняний і роблять курс уколів вітамінів.

Кайла, дізнавшись, що я хворію, подарувала мені дорогу косметику — туш і помаду. Дякую, рідна! Але я зовсім не користуюсь косметикою. Зате мама рада.

П.

Лист у Ленінську прокуратуру про погрози шефині я відіслала. У своїй заяві я попрохала взяти з Цариці підписку про мою недоторканність. Тому що «благодійниця» погрожувала кілька разів із 15 до 23 вересня цього року. Вона погрожувала мені отруйною ртуттю й розстрілом, посилаючись на те, що в неї є «відповідні» друзі. Однак про отруєння я чула значно частіше, ніж про кулю.

Свою зарплату за серпень я не одержала досі. Зате прийшло повідомлення про лист, який я відправляла до міста Нальчика, керівництву Міжнародного комітету допомоги. Гадаю, близьких друзів Цариці й Морґани тепер чекає прочухан — за те, що вони ввійшли в змову. Морґана після скандалів на роботі не з’являється.

Несподівано я зустріла Професора, свого першого шефа. Професор спитав:

— Тебе вже вигнали з «Молодості»?

Я, згадавши своє єврейське коріння, відповіла питанням на питання:

— Як працюється на посаді фотографа?

Але Професор не образився. Високий лисуватий чеченець усміхався:

— Чи правда, — запитав він, — що ти можеш вигнати з «Молодості» Царицю?

— Вона хотіла знищити мене. Але бумеранг, як відомо, повертається.

Почувши мою відповідь, Професор зненацька смішно затупотів ногами: він пустився в танок прямо на вулиці! А коли нарешті повернув дар мови, заявив:

— Я теж маю на неї компромат! Я все одно повернусь головним редактором у свою улюблену «Молодість»!

— Ага, — кивнула я. — Пам’ятаю, який у нас був скандал у редакції. Як плакала дівчинка Саміра! Хоч смачні торти були?!

Професор по-дитячому засміявся і, пританцьовуючи, побіг вулицею. Потім обернувся й кілька разів помахав мені рукою! Він був щасливий.