Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Тіма, побачивши, що мати плаче посеред вулиці, став її обіймати. У його погляді була свідомість, і я подумала, що злигодні, можливо, допоможуть йому одужати.

Ми спитали, чи ходила Зарґан до правозахисних організацій. Вона відповіла, що ходила, але всі обіцяють допомогу на словах, а в реальності життя триває за старим сценарієм. Потім Зарґан заявила:

— Я вже прийняла рішення. Скоро все закінчиться.

Я і мама стали з жахом на неї дивитися. Мені подумалося, що вона вирішила покінчити з життям, бо її чорні очі гарячково палали.

— І не думай! — сказала мама. — З ким Тіма лишиться?

— Він зі мною буде! — вигукнула Зарґан. — Я візьму його з собою!

Тіма довірливо пригорнувся до матері, а я відповіла:

— Зарґан, ти цього не роби. Ми вам допоможемо. Клянусь, мені зарплату дадуть на ТБ, я вам до копійки її віддам.

— Ні, зарплату не візьму! Ви самі бідуєте, поневіряєтесь, — відповіла вона й поправила свою хустку на голові. А потім, то істерично плачучи, то голосно сміючись, Зарґан виклала нам свій план.

— До війни, — сказала жінка, — ми жили добре. Мали будинок, сад і роботу. Я була щаслива, але не знала про це: зі мною були мій чоловік, дитина, і були живі батьки. Але Росія влаштувала тут війну. Моїх батьків убили в селі. Їх знайшли розстріляними біля хвіртки власного будинку. Мій єдиний син збожеволів від вибухів, а чоловік, не витримавши горя, прогнав нас. Зараз у чоловіка інша родина.

Я не залишила свого хлопчика. Ми ходимо від підвалу до підвалу, голодуємо. На роботу беруть за знайомством — простій людині не влаштуватися. Безробіття.

Хотіла я днями піднятися на багатоповерховий згорілий будинок і стрибнути звідтіля з Тімою. Думала, скажу йому, що це — гра, а потім усе буде добре. Ішла туди з такими думками і зустріла біля ринку бабцю. Вона просила милостиню. Бабця була росіянка, у великій хустці. Вона зупинила мене і спитала: «Куди ти йдеш?» Я стала плакати. Виявилося, це моя колишня вчителька російської мови та літератури. Просто я її не впізнала.

І розповіла бабця, наче Рамзан Кадиров, син покійного президента, як цар, біднякам допомагає. Якщо хто впаде йому в ноги й попросить, то його серце м’якшає і він щедро дає гроші хворим дітям і старим. Потрапити до нього не можна — десятки охоронців зі зброєю стрілятимуть. Коли їде кортеж його машин, невідомо, у якій із них перебуває він. Але ходить така чутка, начебто на дорозі до його рідного с. Центорой є місце, де можна сховатись і перечекати.

І от, завдяки цій старій жінці я передумала помирати. Я вирішила, що ми з сином поїдемо на дорогу, що веде до с. Центорой, сховаємося в кущах і будемо чекати. Я візьму з собою стару ковдру — вкрити Тіму, адже ночувати холодно. Говорять, Рамзан раз на кілька днів проїжджає тими місцями. Ми вибіжимо перед кортежем його машин і впадемо на коліна. Раптом нас не вб’ють?

Я ж буду з дитиною. Моя дитина хвора! Ми станемо кричати чеченською мовою: «Допоможи нам! Допоможи!» Раптом він нас почує? Тоді всі наші проблеми розв’яжуться. А якщо нас уб’ють, відкривши стрілянину з автоматів, проблеми теж розв’яжуться. На все воля Аллаха!

Від подиву ні я, ні мама не могли сказати ані слова. Відмовляти Зарґан було марно, вона вхопилася за божевільну ідею, як за єдиний рятунок.

— Ходіть і ви зі мною, — запропонувала наостанок вона. — Упадемо на коліна разом!

Ми чемно відмовились, пославшись на те, що її становище страшніше, ніж наше звичайне виживання.

— Бережи сина. Хай вам поталанить! — сказала моя мама, обійнявши її.

І Зарґан з Тімою майнули біля пам’ятника Трьом героям і пропали під зеленими кронами дерев.