Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

При цьому офіс ТБ переїхав з уряду в інше приміщення, на вулицю Леніна. Тут справжній барак. Під ногами немає підлоги. Цемент! З меблів стоїть посеред залу один кривоногий дерев’яний столик. Ото й увесь офіс.

— Грошей на сервізи в мене немає, — сказала я, змовчавши, що на їжу собі й матері — також.

Усі скривили злі пики, а Аліна відповіла, що в такому разі я їхній команді не підходжу! Пух на те посміявся.

Він часто їде на своїй машині з Аліною по канцтовари, але ще жодного разу їх не купив чомусь. Забуває.

У команді шість племінників директора. Усі ніде не навчаються. Ніякої роботи немає. Співробітники з ранку до ночі сидять за кривоногим столом на цементній підлозі барака і пліткують. Немає камер, немає комп’ютерів. Нічого!

— Як працювати будемо? — питаю.

Мовчать. Гроші «відмивають»?!

Приходила нова дівчина — Єва. Їй 26 років! Вона чеченка, але в її роду є росіяни — мама й бабуся. Єву взяли на роботу. Вона подарувала мені парфуми, а я їй журнал зі своїм оповіданням.

— У 1999 р. я працювала на радіо, — розповіла новенька. — Робила передачу про президента Масхадова. Я його бачила тільки на телеекрані і страшенно перелякалася, коли мене в 2001 р. посеред ночі забрали з дому працівники ФСБ. Мене довго допитували, про що я навіть згадувати боюсь, а потім залишили на ніч у себе. Мені пощастило: ближче до ранку я зуміла домовитися з одним із високих чинів. Він мене наступного дня відпустив із підпискою про невиїзд, і я відразу втекла до бабусі в Росію.

Словом, як я зрозуміла, телебачення — фікція. Усі сидять без діла, байдикують. Пух щодня обіцяє роботу, каже, буде офіс, і на це йому виділяються гроші. Зарплату я не бачила жодного разу. А гроші на дорогу (дістаюся двома транспортами) втрачаю щодня.

Днями забігала до Байсарі. Питаю:

— Де бабуся Ліля?

Відповідає, що в місцевому «будинку престарілих». Але там — п’яниці й бомжі. Бабуся Ліля плакала і туди не хотіла!

— Квартира її, — каже Байсарі, — у господарів!

Де бабуся?

Сьогодні я і мама, проходячи в районі конторки «Меморіалу», що захована від очей кронами дерев, зустріли хворого хлопчика Тіму та його нещасну маму Зарґан. Тіма підріс і трохи став слухатися старших. Хоча, як і раніше, несамовито кричить від жаху, почувши гудіння літака або скрегіт танкових гусениць. Чеченка Зарґан схудла. На ній був вицвілий халат брунатно-жовтого кольору і старий поношений піджак, у якому ми зустрічали її взимку.

Побачивши нас, колишні сусіди з району кинулися з обіймами. Слава богу, в мене знайшлося печиво, яке я негайно віддала Тімі, а моя мама, порившись у кишенях, сунула зніяковілій Зарґан якісь дрібні гроші.

— Ніхто не допомагає! — розплакалася прямо на вулиці Зарґан. — Нікому ми не потрібні. Хто на посаді — грабує, хто жебрак — здихає.

— Усе налагодиться! — втішала її я, у розпачі розуміючи, що нічим не можу допомогти.

— Нічого не налагодиться! — перебила мене Зарґан. — Гідних синів поховала земля. Виродки та вбивці вдягли погони. Ось! — Зарґан помахала стосом паперів. — Це документи про те, що в нас нічого немає! Немає житла, немає грошей, немає ліків. Ніхто не надає нам допомогу. Я з сином знову живу в підвалі чужого розбитого будинку.