Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Оце так! Інтриги, як у східному палаці!

Вона розповіла мені, що в їхній редакції прослуховуються всі стаціонарні телефони — влада встановила «підслушку». Навіть коли не телефонуєш, а просто говориш що-небудь, «кому слід» чути!

Також Айзан повідомила, що Професора взяли до них фотокореспондентом, тож із цієї нагоди було влаштовано за його рахунок бенкет. Він щедро всіх пригощав і встиг між іншим підсунути мої публікації в інших газетах, де я писала про одні й ті самі події, змінюючи статтю на 50 % (я робила так, аби хоч щось заробити на їжу). Адже платять сто або двісті рублів за матеріал.

— За журналістською етикою так робити не можна! — дорікнула мені Айзан. — Ай-ай-ай!

Я розповіла їй про ТБ, як усі складаються по п’ятсот і по тисячі рублів на посиденьки. Реальної роботи немає. Зарплату не платять, хоч і обіцяли. Потім я видала Айзан історію про бабусю Лілю та участь у її долі Байсарі. Айзан у відповідь повідомила, що в Байсарі померла мама, і ми пішли висловлювати співчуття. Байсарі зовні не виглядала засмученою. Сказала:

— Слава Богу! Ми обидві відмучились!

Я, почувши таке, стала плакати, а незнайома жінка, якась із подружок Айзан, почала мене втішати.

Бідна мати Байсарі! Смерть приходить в одні домівки як породження зла, а до інших як довгоочікувана гостя.

Гори, гори, моя свічко!

Без великого скандалу в газеті не обійшлося. Щойно я прийшла з перерви, о 14.00, Цариця сказала:

— Зайдіть до мене в кабінет, Поліно.

І я зайшла. У кабінеті за столом сиділи заступниця шефині Совґат, Морґана та Квіточка. Тільки-но я ввійшла в кабінет шефині, Цариця, не запропонувавши мені сісти, понесла нісенітницю про те, що я ходжу по всіх редакціях і обзиваю її чи то «Кафіром» (на сленгу радикальних мусульман «невірним»), чи то «Кафкою» (своєрідним письменником). Зрозумівши, що над цією вигадкою та дурницею працювали ці співробітники з раннього ранку, я спокійно відповіла:

— Покажи мені хоч одну людину, яка сказала це. Ми разом змусимо її присягтися на Корані, що вона не бреше.

Шефиня, почувши таку відповідь, відразу заявила:

— Ну, це стара інформація… Шестимісячної давнини!

Я подумала, що зараз вони мене відпустять і все закінчиться, але не так сталось, як гадалось. Цариця, зрозумівши, що перший пункт обвинувачення шитий білими нитками, перейшла до другого. Другим пунктом була образа і спроба вивести мене з себе.

— Правильно, що тебе поранило дитиною на ринку! — голосно заволала моя шефиня. — Так тобі й треба! Шкода, не добили.

До неї долучились інші довірені особи: Совґат, Морґана та Квіточка. Вони хором стали волати, що я запишалася, вважаю себе хтозна-ким, а насправді всього лише «жалюгідна російська тварюка».

— Ти вважаєш себе поеткою?!

— Ти вважаєш себе філософом?!