Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Грошей і на половину зубів не знайшлось, але частину з них усе ж таки вдалося відремонтувати. Я виявила небачену хоробрість, коли мені виймали нерви відразу з кількох зубів. У лікаря пробула близько семи годин. Поки сиділа, відкривши рот, устигла помедитувати на стелю, помолитись і подумки переказала собі дві поеми Шекспіра.

У нас з’явилося кошеня. Було так: російські солдати покинули свій пост «Вишку», недобудовану дев’ятиповерхову споруду біля заводу «Електроприлад». Наказ іти звідти був раптовим, тому що вони скотилися стрімголов. Спочатку люди нашого чотириповерхового будинку, де ми живемо з ласки Таїси, зраділи: тепер не буде дурної стрілянини по собаках і по двору з мирними жителями з автомата (щиро засмутилися тільки торгівці горілкою — адже вони втратили постійних і надійних клієнтів), але потім мешканці знову виявились невдоволеними. Річ у тому, що в російських солдатів на «Вишці» завелося кошеня. Маленька триколірна кицька — їхня бойова подруга. Але, тікаючи похапцем, вони забули її аж ген угорі. Крихітна істота не могла спуститися сама.

Шість днів крики голодної, нещасної тварини чув увесь наш двір. Люди не наважувалися йти до «Вишки», слушно припускаючи, що її заміновано. Ніхто не хотів помирати! Тому невпинно висловлювались припущення, коли ж здохне саме кошеня! Тільки моя мама на шостий день, помолившись, прийняла рішення залізти на «Вишку». Я, зрозуміло, її відмовляла, розуміючи, що вона може покалічитись або померти, наступивши на міну. Але вона дуже вперта. Якщо вирішила йти, пішла. Я пішла за нею. Тому що поділяю долю того, хто поруч.

Ми акуратно розчистили дорогу, розсуваючи руками траву — на випадок, якщо там мінні розтяжки, але їх не було. Однак залізти нагору «Вишки» ми не зуміли — виявилось, там не всюди є простір зі сходами. Кошеня кричало, вже ледь живе. Воно завивало подібно до захриплого вовченяти в лісі. І зненацька цієї миті до нас підбіг скуйовджений сусід із першого поверху. Отой, знаний тим, що торгує горілкою. Він утік від дружини та дітей, які не пускали його на порятунок кішки з криком і лайками. Сусід побачив у вікно, як я й мама намагаємося залізти нагору і як у нас нічого не виходить. І він виліз на «Вишку» по залізних покручених шматках паль, які, звиваючись, звисали донизу. Сусід дістав кошеня й віддав нам.

Мама взяла на руки тремтячу маленьку грудочку шерсті, і ми понесли її додому. Назвали Кариною.

Дякуємо тобі, сусіде!

П.

Ми з мамою приїхали з Північного базару. Торгували! Купили їжі собі й кішкам.

Джамалай та його син Ісмаїл були такі ласкаві, що підвезли нас своєю машиною до під’їзду. Зазвичай ми виходимо за два квартали (біля їхнього будинку) і плентаємося до себе, навантажені торбами.

Ще, Щоденнику, я хочу поділитися з тобою своїм смутком. Не думала, що можу впадати в депресію. Я сильна. Як не я, то ніхто. Я вергатиму гори й перепливатиму океани. Я не можу бути слабкою. Мені не можна. Але чомусь останнім часом так хочеться плакати, без явної на це причини.

Мама каже:

— Це — осінь!

А я пишу вірш:

У моє віконце осінь

Суне мордочку чудну.

Сивина вже у волоссі —

Чорних кіс не поверну.

Не верну гірську стежинку,

Що в смородину вела.

З того літа павутинку,