Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Людям у всіх громадських місцях наказують голосувати на виборах за А. Кадирова. 5 жовтня в нас вибори президента ЧР. Тим, хто відмовиться за нього голосувати, погрожують невиплатою заробітної платні! Російських солдатів теж змушують голосувати за нього. А нещодавно ж він агітував убивати всіх загарбників чеченської землі і просто росіян! На всіх вулицях плакати: Президент РФ Путін потискає руку А. Кадирову!

В інституті хаос. Нас не переводять на другий курс! Вимагають іспиту з анатомії (який ми, до слова, вже складали). Хочуть, мабуть, доларів? Я агітувала студентів ходити, домагатися переведення на другий курс! Вирішено зібратися всім у понеділок 15 вересня і йти до декана.

П.

Я забрала з інституту шкільний атестат за 11 класів — щоб не згорів у разі обстрілу. Обстріли часті і стихійні.

Війна триває з 1994 року, а всі інші регіони Росії обманюють по радіо й телебаченню, що в нас мир. Я спеціально після чергових щоденних перестрілок і терактів чекаю, коли ж про них скажуть російські ЗМІ? Але багато що, майже все замовчується!

Почали відновлювати один будинок у центрі міста, пофарбували його різною фарбою з різних боків: жовтою, зеленою та рожевою. Тепер знімають то з одного, то з іншого боку і показують як «масове відновлення», а ми продовжуємо жити в руїнах.

У «Молодості» не закінчується з’ясовування стосунків між мною й Аланом. Я дізналась, як він та інші люди з керівництва газети махлюють із зарплатою: грошову надбавку, яка приходить на всіх співробітників, вони забирають собі. Нікому мої розмови на цю тему не сподобались. Не бажаючи відновлювати справедливість, Алан став хамити мені. Аби образити й зачепити, він раптом заявив:

— Вірші, ті, що ти мені написала, з’їв щур!

І злостиво засміявся. А я відповіла:

— Щур має смак.

Він не зметикував, що б іще сказати. Але мою вимогу платити мені зарплатню нарівні з усіма знову проігнорував.

Давно не бачила літнього Інала. Навіть трохи скучила за його бурчанням.

Поліна-Будур

Дружу з кореспондентом Умішею. Добре спілкуюся з поетом У. Яричевим. Недавно ще познайомилася з працівником газети «Известия», сивим Ґапуром.

Мені неймовірно подобається цей освічений літній чеченець, який уміє тактовно пожартувати і, попри всі негаразди, залишатися порядним. Він заступник шефа в газеті «Известия», а головний там Аланів тато.

Ґапур пообіцяв, що якщо «моїм» вдасться викурити мене з рідної редакції, то він постарається влаштувати мене в газету «Известия» спеціальним кореспондентом. Щоправда, Аланів тато, після того як я не віддала йому свій воєнний щоденник, висловлюється проти. Але Ґапур має мрію відкрити власну газету «Народ».

Мені б дуже хотілося розпрощатися з «Молодістю», але через фінансові труднощі й відсутність робочих місць мушу терпіти. Учора хитрий Алан підлаштував мені зустріч із бухгалтеркою — вона простягла мені порожній папірець і попрохала: «Підпиши, це формальність». А сам Алан утік.

Я підписала, не розібравшись, навіщо це треба, і, як виявилося згодом, то був не до кінця складений (!) папір про те, що я згодна з тим, щоб мене звільнили! Найцікавіше: у списках на звільнення немає ні керманича нашої газети Професора, ні самого Алана, ні бухгалтера!

Я швидко написала заяву про те, що в мене на утриманні хвора мати, ми не маємо житла й пенсії і на цій підставі мене слід звільняти в останню чергу, а не підсувати мені папірці такого штибу. Вони скривились, але сильно сперечатися побоялись, знаючи мою вдачу.

P. S. Крім усього іншого, любий Щоденнику, мені погрожували. Військові. Я дуже боялася, що вони заподіють мені зло, але вони сказали, щоб я спалила тебе і забула все, що писала у війну, інакше не жити ні мені, ні мамі.