Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Відпустіть його! Це мій син! Зірочку сюди ніхто не кликав — вона сама прийшла. Сама-а-а-а!

Зрештою Котячий Племінник і тато-чеченець відбили в юрби Воблу й потягли на свій поверх зі словами:

— Ми самі розберемося!

Оце новорічний сюрприз! У метушні пробило дванадцяту годину ночі.

Поліна-Будур

Людина народжується, живе, помирає. Вона повинна чогось навчитись. Вона осягає закони цього світу. Іде з нього — залишивши пам’ять.

Сьогодні я зустріла бабусю, яка жила біля нас, на зупинці «Нефтянка». Під час бомбардування ми з мамою одного разу рятувалися в неї. Бабуся — росіянка, кругленька і дуже симпатична. Її огрубілі руки зберігають пам’ять про важке життя, її обличчя прокреслюють зморшки, немов річки на мапі землі: біля очей вони променисті. Бабуся розповіла, що було з нею нещодавно:

— Поїхала я на ринок по картоплю. Одягла довгу сукню, велику хустку. Мовчу, якщо хто заговорить. «Так» і «ні» — киваю. Мені соромно, якщо за росіянку вважатимуть. Трясе чеченський народ від образи за бомбардування, за смерть рідних. Скільки дітей загинуло! Скільки стало каліками! Я в Ґрозному народилась, усе життя прожила. Хай думають, що я — вірменка або татарка. Не так боляче людям буде поруч зі мною. Відразу, щойно я ввійшла в автобус, молодий чеченець поступився мені місцем. Ми проїхали одну зупинку і — вибух! Налетів автобус на фугас. Загорівся. Люди кричать. Повискакували. Усі живі. Кілька поранених. А той хлопець, який поступився мені місцем, мертвий. Убило осколком. Такий молодий, на вигляд мав років шістнадцять. Чому він?

Бабуся заплакала. Я, зовсім не знаючи, що сказати у відповідь, просто її обійняла. Вона додала:

— Краще б він мені місцем не поступався. Пожила я вже на цьому світі! — І пішла.

Снився сон. Стріляли кремінні гладкоствольні рушниці, бігли-метушились люди. Ляскали гаубиці, дзвеніла сталь. Велика армія ще не переправилася через Стикс, щоб наганяти жах на полях земних боїв. Я і Наполеон сиділи на узвишші, достатньому для того, щоб спостерігати. Але участі в сутичці не брали.

— Навіщо ти воюєш? — спитала я. — Війна — це пекло. Подивись, ці душі мертві, ці тіла стануть землею.

Наполеон посміхнувся:

— Навіть у пеклі є маленьке, але щастя!

Ходили з мамою по воду в сусідній двір. Там стоїть іржава колонка і можна, доклавши певних зусиль, накачати води. Вода каламутна, але прати нею можна. Опалення ніякого: духовка в газовій пічці не працює, а двома конфорками не обігрієшся. Удома йде пара з рота. У дитинстві ми раділи, випускаючи з себе «хмаринку». Тепер не до сміху. Воду гріємо у відрі й зігріваємо руки, поки перемо речі в тазі. Дуже болять плечі та спина. Ми у квартирі не знімаємо вуличних курток і теплих штанів. Одяг вологий, мокрий від постійного холоду.

Біля колонки з водою був натовп. Усі жінки й діти прийшли з відрами, бідонами. Сусідку Зайчика, з якою дружимо, ми теж зустріли там. Мама розмовляла з Зайчиком російською мовою, та відповідала. Раптом незнайома жінка звернулася чеченською мовою до Зайчика. Зайчик немов перестала чути мою маму. Вона моментально стала чути тільки рідну мову. Таке сприйняття світу.

Ще поки ми стояли в черзі, я почула, як молоденькі матері-чеченки з малятами на руках, показуючи на бойові машини, які проносилися повз трасою, казали:

— Це росіяни. Гаскі. Їх треба вбивати! Вбивати! Всіх!

Діти кумедно белькотіли у відповідь: «ґу-ґу-аґу». Яким виросте нове покоління, котрому зараз рік-два від народження? Навіщо представники влади нацькували народи один на одного?

Ми живемо в районі, де 2001 року молодих чеченців забрали з мирних домівок російські військові, а потім їхні понівечені тіла знайшли біля гаражів. Збожеволілі від горя жінки-двірники, які виявили страшну знахідку, перекрили трасу. Не давали проїхати автівкам — вимагали журналістів.