Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Анкел Бенс живе, як і ми, на третьому поверсі, але в під’їзді поряд. Учора вночі невпізнаний мною громадянин ліз по наших віконних ґратах! Ґратах третього поверху, бажаючи потрапити на четвертий — у чужу, замкнену квартиру! Знайомий голос Анкел Бенса давав зі свого вікна вказівки: куди краще ставити ногу і за що слід ухопитися руками. Сьогодні з’ясувалося: з квартири на четвертому поверсі вкрали трилітрові скляні банки.

Я написала вірш і хочу віддати його твоїм сторінкам, Щоденнику. Дозволь висловити тобі подяку за те, що завжди був найкращим другом. Тільки тобі я можу довіряти.

І ось я знов ялинку прикрашала,

Як у ті дні, криваві і старі, —

Й російського солдата пригадала,

Убитого осколком у дворі.

Це урочисте слово «ополченці» —

Є в ньому щось від мрій, юнацьких дум.

Мов сильні, невпокорені чеченці

Хоробро й відчайдушно йдуть на штурм.

Кривавий сніг. І спалені машини.

Як мародер тягав добро в мішках!

І тіло жінки — на лиці хустина.

І батько з трупом сина на руках.

Була в гостях у Тодді. Ми пили чай з коржиками. Що пропонував, на що зваблював?! Жартую, звісно. Він коректний.

Але повторив: «Якщо даси згоду стати моєю дружиною — ми виїдемо. Тут жити не дадуть». Ці слова були так сказані, що я зрозуміла — правда. Мені від такої привабливої пропозиції стало погано. Тодді 52 роки, як моїй мамі! Відразу згадалася картина «Нерівний шлюб» художника В. Пукірева. Ото наш портрет!

— Це вихід! — сказала мама, довідавшись про все й відразу повеселішавши. — Будеш сита й одягнена!

Але я відповіла:

— Ні! Я всього в житті досягну сама.

До мене приходили дівчата з інституту. Вони писали контрольну. Допомагала їм. Вони попрохали на згадку мій вірш про Ґрозний. Звичайно, написала.