Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Але неможливо вгадати, куди захоче вселитися моя душа. Раптом те, інше тіло захопиться наркотиками, випивкою або палінням сигар? Який жах! Біда в тому, що тоді я буду вже зовсім не я.

Сиджу вдома. Дітей не привели нікого. Зашиваю старі черевики, на той випадок, якщо промокнуть нові. Справи такі: холодно й голодно. Поряд щодня триває зла війна. Особливий світ ненависті.

У моїх ровесників інакше життя. З розвагами! Із закоханостями!

Царівна Будур

Марх дал кхобал Дойл! Сьогодні — Ураза-Байрам! Ми ходили всіх вітати. Роздали жуйок і цукерок дітям!

Вирішили навідати родину міліціонера, там, де дружина Пліткарка. І от я в них за столом! Ріжу торт. У цій родині ми перші гості. Нас приголомшили шикарні речі, кришталь, срібло! Відмінно сервірований стіл!

До нас додому рано-вранці теж приходили сусіди — вітати. Ми відвідали перший поверх. Гостинну Яху. Подорікали їй за торгівлю горілкою. Але вона віджартовувалась і казала, що жити якось треба.

Вобла не привітався. Він удає з себе чистокровного чеченця. А його мама росіянка! Так само, як моя. І його сестру насправді звати Наталі, а не Маліка. Але пиха, навіть ненависть виявляються чітко. Цей молодий сусід показує: він — затятий супротивник росіян. Дурний! Нічим не зайнятий. Ні навчанням, ні працею.

Ми були в гостях у Зайчика. Поздоровляли родину доброго Джамалая, сусіда з приватного сектора. У цій чеченській родині — чудові сини! Вихована красуня дочка.

Солдати російські постріляли трохи. Метушилися на «Вишці» — дев’ятиповерховому напівзгорілому будинку, де в них пост.

Хочу записати сон. Я його добре пам’ятаю. Хоча снився він давно. 1999 року. Уві сні я заходжу в світле приміщення. Бачу: на столі лежить старовинна книга. У кімнаті невеликий диван. Сидять на дивані двоє. Чорнява дівчина. Має 25 років. Одягнена просто: сині джинси й майка. А поруч із нею хлопець. Він старший. Вогненно-рудий блондин! Дівчина каже мені:

— Підійди! Я покажу тобі книгу.

Я наближаюсь. На мені синя сукня з золотим шиттям. Велика біла хустка на голові. Раптом із коридору мене покликали. Я добре знаю, це Аладдин! Я не дійшла до дівчини й повернула до нього. Дівчина спритно підбігла і вчепилась мені в руку. Не відпускає.

Навколо незнайомки з мого сну, навколо рудого хлопця по всій кімнаті розлилося яскраве золоте світло, немов пульсує гігантська аура. Я відчула — непритомнію. Нудота. Запаморочення. Стан схожий на загальний наркоз під час операції. І тут із туалету, з брудом і зі щурами, витикається Аладдин! Отаке казна-що! Аладдин тягне мене за другу руку до себе! І мені все гірше й гірше. Я майже помираю.

«Невже з Аладдином мені буде краще, ніж із цією дівчиною і з рудим хлопцем?» — думаю я. І силкуюся прийняти правильне рішення. Але сил немає.

Аладдин ривком вивільняє мою руку від дівчини. Фатальну роль відіграли моя слабкість, погане самопочуття. Він затяг мене в туалет. Миттю зачинилися двері! Стало темно. Ані краплинки світла! Аладдин зрадів. Заявив:

— Все! Тепер ти наша! Ти з нами!

Будур

Учора в нас були гості: дівчинка Мар’ям, із нею дитина з карате — чарівна дев’ятирічна Хеда — та її братик. Нас провідали Люда з онучкою Айшею та Алла — мама маленької Таміли. Пізніше, ввечері, ми побували в гостях у нашої покровительки — Таїси. Зустріли нас галасливо й радісно. Ми їли салат олів’є! До Зайчика не встигли зайти.

Чотири роки тому можна було написати: А + Ф =… Але не тепер.