Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Я була в районі «Мінутка». Гостювала в Хейди та її мами. Колись Хейда вчила мене готувати кавказькі страви.

І ми дружили!

А 19 листопада, вперше після перерви, пішла на тренування. Упала, роблячи сальто. Лікар сказав:

— У лівій руці тріщина.

Я й далі тягаю важезні торби з книжками. Усе без скарг. Мовчки. Інакше буде наганяй від мами.

З дівчиною Мар’ям ми помирились.

Пам’ятаєш, Щоденнику, незнайомий чоловік подарував 500 р.? На Північному базарі! Так от, він продовжує балувати мене. Дарує щоразу 50 р. на обід! Щоб я не відмовилась і взяла гроші, він віддає таку ж суму трьом людям неподалік. Дотримування пристойності необхідне. Ми ж не рідні. Бабусі та хлопці зрозуміли: біля мене стояти пожитно. Простягають руки. Не дивно! Багато людей досі голодують.

Ми були в гостях у цього чоловіка. Він не багатій. Живе в напівзруйнованому будинку. Познайомилися з його мамою. З’ясувалось: у минулому родина була забезпеченою. Мала кілька автомобілів. Тепер автівки згоріли, стоять пам’ятками довоєнного життя в маленькому дворі. Нині господар не має змоги зробити ремонт. Його дім досі з дірами в стелі та в даху. У таких умовах ця дивна людина живе кілька років! Головне — він допомагає стороннім людям, забуваючи про себе!

Дивно: ця особа абсолютно не їсть м’ясо! Тільки каші, рослинну їжу. Так живе вже десять років! Вегетаріанець повідомив: за півроку він постарається закінчити ремонт будинку. Тоді ми з мамою можемо жити в нього. Безкоштовно! У Ґрозному, звісна річ, чудеса бувають.

Під нашим доглядом усього одна дитина. Тому їжі немає. Ідуть дні передсвяткової Урази. Ми були в жінки, тієї, що шукала няньку своїм синам. Няньку вже мають! І я радію на голодний шлунок. Знаю, ми уникли рабства!

У галасливу родину Зайчика й Командира приїхали багаті друзі з Москви. Тимчасово в них достаток! До дружби з нами вони охололи. Зайняті!

Часто стріляють військові. З висотного будинку поряд. Інколи стріляють навіть удень. Діти бояться гуляти у дворі. Охочі до спиртного з нашого двору, ті, кого ми періодично присоромлюємо, а також місцеві продавці спиртного гуртом налаштовують російських військових проти нас. Авжеж, ми не хочемо, щоб торгували горілкою в нашому під’їзді. Краса! Податків немає. Сусіди самі похвалялися, що в горілку на продаж навіщось додають ліки для сну димедрол. Горілка з димедролом, яку продає чеченська родина, що недавно переїхала на перший поверх у наш під’їзд, — нарозхват! Купують усі! Російські військові й чеченці. Небезпечно. Зброя в руках.

Поки на провокації продавців горілки — пальнути в нас — російські військові, спасибі, не піддаються. Ми чуємо. Вони відповідають підбурювачам: «Ні! Якщо бій! А в беззбройних? У жінок? Ні!» Військові чинять дуже шляхетно за мірками війни. І з урахуванням масового пияцтва. Але коли ми з мамою проходимо двором, часто ворожимо: «Чи дійдемо до свого під’їзду?» Військові на висотці поряд. У них там — пост. Доходимо поки що.

Я кілька разів була в хазяїна книжок. Перший раз мама стерегла мене, сиділа в його дворі. Але Тодді гарно поводиться. Він скромний і ввічливий. Я заходжу, вибираю книжки для продажу. Риюсь у величезних ящиках. Шукаю ходовий товар. Ми все записуємо. Рахуємо. Інколи п’ємо чай.

Читала книжку оповідань. Автор — емігрант із СРСР, В. Максимов. Чудова крихітка Таміла спить. Я люблю дивитись, як сплять діти. Ми виконали свій концерт. Танці й пісеньки перед денним сном. Тепер вона сміється вві сні. Її сусід із під’їзду Хамзатик теж у нас. Це дуже добрий маленький лицар двох років. Як я хочу собі таких діток!

Холодно. Скоро сніг. Пічка газова в нас вутла, гріє погано, у квартирі морозно.

Будур

Вегетаріанця на Північному базарі не бачила. Цей чеченець — патріот своєї віри. Але його дружина й дочка бігцем утекли від нього в центральну Росію.

Учора я одержала допомогу у зв’язку з безробіттям — 750 рублів! Ще до цієї видатної події я купила собі зимове взуття. «Мачі» (взуття чеченською мовою) за 700 р. і дві теплі хустки собі й мамі. Тепер я передусім роздам борги — Мадині й Соні з Центрального ринку. Скоро — свято Ураза-Байрам. А я хворію! Знову відмовляє шлунок. Подругу Мар’ям усі дні я не бачила. За місяць мені до інституту! Хочу, як завжди, вчитися на відмінно!

Мені скоро багато-багато років. Уже прожиті роки, до країв заповнені нескінченною ворожнечею та хворобами. Іноді я питаю себе: може, краще померти? І народитися заново! В іншій державі. Там, де немає війни. Тоді я могла б із раннього дитинства зайнятися йогою й карате.