Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

І моя подруга Мар’ям догідливо посміхнулась:

— Ой! Вона буде в нас рок-зіркою!

Відразу нагодився сам учитель. І заявив голосно:

— Я тебе ненавиджу! Коли ти говориш і коли бігаєш. Як ти мені набридла!

Я у відповідь не вимовила ні слова. Я розгубилася.

Тренування продовжилося. Мені звеліли стати в пару з М. Йому 19 років, жовтий пояс. Але я не здалася. Тримала бій. Минуло кілька хвилин. Мені поміняли пару. У спаринг зі мною став сам заступник учителя. Зрозуміло, він осипав мене градом ударів. І один із них, дуже сильний, я пропустила, знову по голові. У мене вирвалось: «Ой!» і «Боляче!»

Заступник, він же мій напарник, задоволено розреготався. І навіть по-дитячому в 25 років став пританцьовувати! Але тут я, остаточно розлютившись, зосередилась. І завдала йому удару в живіт. Він його пропустив! Скоцюрбився й відійшов від мене.

З невідомої причини попередній мій партнер М. розплакався. Цей дорослий хлопець заявив у манері примхливого малюка:

— Більше я з нею до навчального бою не стану! Нехай краще мене вб’ють!

На цій ноті тренування скінчилось. Образилась я не на удари. Навіть не на заяву про росіян. Річ в іншому: я йшла з ринку, не торгувала. Сварилася з хазяїном книжок через малий виторг. Голодувала, і мама сиділа голодна, тому що вдосталь не могли навіть купити хліба! Намагалася не спізнитись на тренування. Бігла з величезними торбами по вулиці. Чоловіки з подивом підіймали мої сумки, подаючи мені цей тягар з транспорту. Дивувалися з їхньої ваги! Виявляється, саме це дратувало?

Сталося ще багато різних подій. Потерпи, Щоденнику. Я розповім тобі про все!

На Північному базарі я торгую регулярно у вихідний. Туди нас підвозить на машині чоловік милої Зайчика, чеченець-жартівник, Командир. На базарі я познайомилася з особою, яка глибоко вірує. Багатьох людей цікавили вчинки цього чоловіка. «Замолює гріхи? Поминає когось?» — шепотілися люди.

Було так. Високий чоловік ішов там, де торгують мотлохом. Роздавав гроші. Він не звертав уваги на національність продавця. Проходячи вздовж ряду, він не пропустив жодної людини! Мені незнайомець подарував 500 рублів! Пояснив, що робить це на честь Урази. Я витріщила очі. Чоловік помітив це, розповів:

— У мене були дружина й дочка. Ми розлучилися. Дружина — росіянка. Дочка не хотіла вчити мою мову — чеченську. Не хотіла прийняти мою віру. Це моя провина. Це мій гріх!

Незнайомець розпитав мене про родину. Здивувався, довідавшись, що я розмовляю чеченською мовою. Знаю першу молитву з Корану. Чоловік запропонував свою допомогу. Мама нашорошилась. Але поступово й вона розговорилася з ним. Чоловік залишив свою адресу, «про всяк випадок».

У під’їзді, де ми мешкаємо, люди зовні різні. Але вчинками, смаками, інтересами вони всі однакові. А ми знову не «вписуємось». Не п’ємо спиртного. Не приводимо чоловіків. Не шукаємо, що і де можна «прихватизувати».

Знаю, я чиню негарно, але не можу стриматись. Придумала прізвиська мешканцям на четвертому поверсі: Чувирла — матуся, Вобла — її синок, Завжди в розшуку — чоловік жінки. Ну й, зрозуміло, Котячий Племінник — молодий родич цієї родини.

Тепер про себе. Я не торгую на Центральному ринку. Ходжу на Північний базар у вихідний день. І доглядаю вдома дітей, разом із мамою, як нянька. Їжу батьки малят приносять. Готуємо відразу на всіх, у тому числі й на себе. Діточок четверо. Двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Добре бавляться. Їм не нудно. Ми навчаємо їх: пишемо палички, кружечки, малюємо. Справжній дитсадок!

Щоденнику! Послухай, що трапилось! У Москві бойовики захопили концертний зал — там понад 800 людей! Відпустили мусульман і дітей. Повідомили: «Приміщення заміноване». Бойовики висунули вимоги:

1) закінчення війни в Чечні;