Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Я на тренуванні билася з Юсупом, йому 20 років. Потім із дівчиною Седою. Седа мене перемогла. Добре настукала мені ногами й руками. Вона чудово віджимається і дуже сильна! Але я розбила їй губу. А Юсуп мене жалів. Тому бій не вийшов.

Коли я з Седою ввійшла в контактний бій, сталося щось дивне, над чим я тепер думаю. Чи то це від тривалих занять йогою, чи то ні? Я раптом побачила себе збоку: немовби частина моєї душі вирвалася з тіла і дивилася вниз із відстані чотирьох метрів! Я бачила всі свої удари і її теж. Бачила краплини поту в себе на шиї, як лежить пасмо волосся, що вибилося з-під пов’язки на голові. Але тілу вистачало енергії битись, і «воно» не потребувало тієї частини «душі», яка споглядала. Я була і «там», і «там» водночас. У моїх книгах немає цьому пояснення!

26 серпня я проколола вуха «пістолетом». Моя тьотя Лейла дала гроші, і я купила найдешевші золоті сережки! Маленькі рибки на довгому ланцюжку. За 150 рублів! Збулася моя мрія. Там мій знак зодіаку — Риби. Сподіваюся, ці малесенькі сережки принесуть мені талан!

Приходила Вайда. Козеріг жартує, розмовляє дошкульно. Якийсь він ображений.

Хазяїнові книжок я зробила додаткову послугу: у свій особистий вихідний на Північному базарі продала його товар. Тодді поскупився чи ображається? Не купив мені навіть шоколадку!

Нейши

Торгівлі не вийшло. Чеченською мовою це «мах цахил». Завадили вибухи та обстріли. Покупців не було.

Була 2 і 3 вересня в інституті. Дізналась: мене зараховано!!! Я не платила ані копійки хабара. Інші абітурієнти розповідають, що платили! Та ще й у доларах. Ніколи не тримала в руці долар. І хабара в мене ніхто ніколи не прохав. Може, неправду кажуть? А може, мене взяли, тому що бачили, як я хочу вчитись? Початок занять 16 вересня. За часом незручно. Мої спортивні заняття накриваються.

Новини. Старий двір одержав від Золіни подарунок. Вона народила Джимові одразу двох хлопчиків! Незабаром з’явилися її діти від першого чоловіка. Золіна від своїх «колишніх» дітей сховалась. Її маленька дочка довго й невтішно ридала. Кликала маму. Вона відчувала: мати недалеко. Цікаво, як таке витримало серце Золіни? Джим на радощах, що став батьком, пиячить і б’ється. Відзначає продовження свого роду.

Привіт!

Я не в курсі, де аркуші та інші щоденники. Не писала нічого місяць. Не було грошей на зошит. Не відвідую заняття карате. Думала, що піду після сесії, та не пішла. Пояснюю причину: наш учитель — невіглас у питаннях науки й медицини. Мене відштовхує його жорстокість до молодших у групі. Із хлопцем 12 років (сином начальника міліції) він ставить дитину 7–8 років, без підготовки. І дванадцятирічний «синок» із насолодою б’є новачка.

Я знаю, існує правило: «Якщо я обговорюю викладача, то не маю права бути його ученицею». Коли я знепритомніла під час тренування, то почула його голос: «Каліки нам не потрібні!» Учитель заперечує йогу, енергетичні удари. Із комерцією не обізнаний. Але апломб має великий. Два місяці тому відкрив кафе. Художньо оформив. Витратився!

— Місце не людне, — зауважила я. — Чи буде прибуток? Навіть у центрі міста кафе прогоряють. Зробити кафе рентабельним можна лише за рахунок дешевої випічки.

Учитель не дослухався. Образився. Нагрубіянив. Але через Мар’ям передав: «Приходь працювати офіціанткою!» Оплату вчитель не призначив і не побажав уточнити.

Я не наважилася покинути торгівлю книгами. Час показав: правильно зробила! Але допомогти вчителеві я хотіла все одно. Прибирали й мили кафе наші хлопці з карате.

А я направила на роботу до нього свою сусідку з будинку. Знала: вона живе з трьома дітьми, бідує, голодує. Учитель пообіцяв оплату — 100 р. на день за роботу. Жінка пропрацювала три тижні. Мій безсовісний сенсей нічого їй не заплатив! Сусідка залишилася ні з чим. Весь цей час вона безкоштовно прибирала бруд, шкребла розлиту на підлозі фарбу. Нам із мамою було так соромно, що, хоча грошей у нас немає, ми почали ділитися з нею своїми харчами — хлібом, рисовою крупою. На щастя, невдовзі приїхав її чоловік! Життя цієї родини налагодилось.

Хочу розповісти тобі, Щоденнику, інший випадок. У нашому клубі був концерт. Виступали всі спортивні секції. У тому числі моя «рідна» група карате. Діти склалися собі на їжу! Сенсей купив на ці гроші тільки банани й солодку воду.

Концерт готували до свята — Дня вчителя. Раптом у залі вимкнулося світло. Але виступи тривали. Зала була повна! Навіть у проходах стояли школярі та літні люди. Однак наші каратисти заявили: «Без пишної сцени, без музики та світлового супроводу ми виступати не будемо!» Учитель підтримав такий настрій. А міг би все виправити! Вийшла цілковита неповага до людей! Банани й солодку воду вчитель забрав собі.

Урвався і повністю розвалився мій терпець, коли один із заступників учителя на тренуванні зненацька розвернувся й завдав мені удару по голові. Я встояла! Але почула його роздратований голос:

— Ти навіщо сюди ходиш? Якого біса? Росіяни нехай ходять на… танці!