Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— А яка тобі справа? Перевірять — відпустять. Їж! Ми на тебе манти в кафе взяли!

Я розлютилася:

— Що? Їсти?! Коли відбувається лихо? Я — йду!

І я побігла шукати хлопців. Довго зазирала в автобуси й автівки з нещасними людьми, яких охороняли військові. Не знайшла. Іду назад. Плачу! Але хвилин за п’ятнадцять після того, як я пішла, жінки збагнули: усе не так просто! Я не знайшла хлопців. А жінки — знайшли! Вони, відшукавши сусідів по торгівлі, зчинили лемент. Дали військовим грошей. Хлопців, уже прив’язаних до крісел автобуса, відв’язали й випустили! Жінки повернулися з ними як героїні! А я знову — непомітна тінь. Будемо вважати, що так і треба.

Будур

Чому в нас була зачистка — зрозуміло. Учора ми в метушні не подумали, але причина є! Від нашого Ґрозного до м. Тбілісі в Грузії — чотири години їхати. Туди добу тому прибули американські військові!

Люди навколо мене на ринку розмріялися: «Хоч би й нас захопили! Швидко все відбудували! Робота для всіх скоріше знайшлася б! Добробут! Нормальне життя!»

Привіт! За 17 днів мені виповниться 17 років. Я ще нічого не встигла. Поряд зі мною сваряться, кохають, воюють, помирають, руйнують і будують. А я? Пишу щоденник і сміюсь, бо не люблю плакати.

Пам’ятаю: мої однокласники мріяли стати слідчими, багатодітними матерями, лікарями. Я ж часто змінювала свої плани. Начитавшись дідусевих книжок, бажала стати черницею в Шаоліні. Мріяла заслужити на довіру в тибетському монастирі. Бути послушницею, як Єлена Блаватська. Опанувати мистецтво лікування. Навчитись левітації. Про це нині можна згадати зі сміхом і з журбою. Моє дитинство понівечила війна. Проблеми стали «земними»: їжа, вода, сховатися під час обстрілу. Головне — вижити!

Пізніші захоплення пов’язані з космосом. Я креслила зоряні карти неба. Зимове, весняне, літнє, осіннє небо. Мріяла стати уфологом. Усе розсипалося. Зникло. Зрозуміло, через війну.

Тепер, у 16 років, я нездорова: невроз, ревматизм, хвороба серця. Мої шлунок і печінка «страйкують». Досі ми живемо без опалення й мерзнемо. Без електрики. Без води — її носимо знадвору, привозять водовози у великих цистернах і продають уже по два рублі відро. Вода неочищена, і незрозуміло, де вони її набирають! Часто вона каламутна і з водоростями. Іншої немає.

Єдине, що з’явилося завдяки переїзду у квартиру до Таїси, — є туалет і слабенько працює газова конфорка на плиті. Не мусимо готувати на вогнищі у дворі! Можна готувати вдома. Щоправда, готувати особливо нема чого. Після тривалого голоду я не можу їсти звичайну їжу. Приблизно те саме зі здоров’ям було в колишніх в’язнів німецьких концтаборів. Зокрема, табору Бухенвальд. Друг мого діда, художник Леонід Царицинський, побував там. Він довго відновлював здоров’я за системою хатха-йоги. Ця людина — мій взірець!

Мені потрібна тривала дієта. Поступове звикання до звичайної людської їжі. Але, на жаль, наше матеріальне становище таке — не до дієти. Ми з мамою будь-якому шматку раді! Тому в мене трапляються напади нездоров’я.

Закінчити б школу! Вступити б до вищого навчального закладу! Це важливо! Я очевидець! Я зобов’язана все розповісти!

А в центрі міста знову зачистки. Мені б навчитися радіти життю!

Дружина веселуна Іслама образила мене. Ця юна жінка висловилася біля сусіднього Козерогового стола, зверхньо на мене поглядаючи: «Хто б міг подумати? Маючи росіянку матір, вона знає наші звичаї? Усе одно ніхто їй не повірить і не пустить у пристойний чеченський дім!»

Дурниці! «У нас гідний Покровитель», — мовиться в одній із сур Корану, і вона, як мусульманка, мала б це знати.

Знайшла в М. Лермонтова вірші про Кавказ. Мені вони дуже сподобалися. Навіть не віриться, що сам Лермонтов брав участь у каральних походах.

Ніколи ще аул Джемат

Не обкладався даниною.