Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

А я кричу їй:

— Товар — чужий! А гаманець — пустий!

І я стала закидати в торбу чужі книжки. Мама вчить: «Чуже берегти треба краще, ніж свою власність». Ото я від страху тремчу! Але книжки зі стола в пакет стягаю, складаю. Так зібрала весь свій товар. Мій сусід Козеріг зібрав свій. Ми обоє не витримали стрілянини й утекли. А сусідка на прізвисько Коржик залишилась! Вона сиділа під своїм столом, затуливши голову руками, сподіваючись, що потім покупці будуть! Товар у неї дрібний — ліки. Збирати довго. Тож мусила вона, бабуся, своїм життям ризикувати!

Удома дружина міліціонера впіймала мене і стала просити:

— Не забивайте двері на четвертому поверсі!

Отут би поставити знак питання.

Інша сусідка, бабуся-росіянка з першого поверху, та, що боїться всіх, шепнула: «Ваші сусіди винесли з четвертого поверху стільці». Мама підтвердила це. Вона бачила дружину й дочку міліціонера зі стільцями в руках. Але мама так утомилася від усього, що була байдужа. А я розлютилась:

— Накрадуть, а потім на нас звертати почнуть, бо тимчасово тут живемо! Скажуть: «Росіяни були та обікрали». З таким перебігом подій ми знайомі!

Я піднялася на верхній поверх. Забила чужу квартиру на п’ять найбільших цвяхів, які знайшлися. Тепер я ще й охоронець порядку!

Сусідка, дружина міліціонера, щоб помститися, довго шепотілася з криміналом двору. Намовляла! Дідькова личина! Вони зі злістю дивилися на мене, а я — на них, у своє вікно.

Мама згадала: найближчі сусіди шепотілися про те, що ввечері треба спустити вниз ліжко.

— Ти їм плани зламала покрасти. Посилиться ворожнеча, — попередила вона. — Ти навіть господарів квартири на четвертому поверсі не знаєш! Не лізь! Згадай, що дала тобі історія з телевізором у рідному дворі? Його не повернули! А нас зненавиділи.

Але я все одно робитиму своїм розумом і воюватиму за справедливість. Інакше навіщо жити?

Сьогодні бачила Аліка. Він привітався. Перепросив! Обіцяв допомогти. Розповів про мерзоти старого двору. Радив виїхати нам із Чечні. Повідомив, що по-давньому живе цивільним шлюбом із наркоманкою — чеченочкою Синді. Вона хворіє. Він не приховував, що став уживати наркотики.

— Так не страшно! — міркував Алік. — Тільки ТАК не огидно жити. Інакше треба йти у світ кращий, у світ інший.

— Їхати нам із мамою немає до кого! — стала відверто розповідати я. — Тільки в чисте поле. Усе життя мама і я прожили тут, у Чечні. Це моя батьківщина! Матеріальне становище таке: раді, коли є на автобус до ринку і не треба тупати в таку далечінь пішки.

Вийшла сварка з Таїсою. Вона жаліє, годує мене. Але ворожість, бажання принизити прориваються навіть у неї. Як прикро! Мені так часто хочеться назвати її мамою.

У Чечні — загальний вірус: ненависть до росіян. Ось що накоїла війна! У чеченців за роки СРСР бували змішані шлюби. Уже виросли, стали дорослими їхні діти. Мами й бабусі в багатьох — росіянки або українки. Особливо численними були такі шлюби у 80-х роках. Тепер родинні зв’язки з росіянами — ганьба! Їх ретельно приховують. Деякі жінки обмінюють паспорти, стають чеченками. Переїжджають до іншого району міста, складають легенду, щоб вижити.

При мені бабусю-росіянку викинули з автобуса за те, що вона насмілилася заговорити російською! Я навіть нічого не встигла зробити. Російською краще не розмовляти в громадських місцях! Я не почуваюся ані росіянкою, ані чеченкою.

Але повернімося до конфлікту: Таїса пожартувала, звернувшись до старшого брата хазяїна книжок: