Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Істина в тому, що ця людина не боїться Бога! Найближчими днями один із його братів справив шикарне весілля. Чи винуватий він був — ми не знаємо! Які гроші використав — теж.

Заплутавшись у цих справах, я не записала випадок. П’ять днів тому в центрі міста, біля маршруток, чеченці вбили чеченця. Стріляли в голову! Хлопець сідав у таксі. Убивці знімали «роботу» камерою. Нікого не затримали! Вони спокійно сіли у свою автівку й поїхали.

Негайно в маршрутках, що від’їжджали, знайшлись «очевидці», які клялися, що нічого особливого не сталося — вбили всього лише росіянина! Але я бачила: в істериці билася чеченка середніх років. Вона повторювала:

— Не вберегла! Сусід мій! Що я скажу його матері?

Виходить, знову чиїсь розбірки, на очах у всіх! Із брехнею. Убили все ж таки чеченця! І де закони моєї країни?! Де влада?

Будур

Випадок, який стався в жовтні, до нашого переїзду. Я, як зазвичай, торгувала книжками на ринку. Уже зібралася йти, зібрала товар. І поквапилась до автобуса. Тут з’явилась Айна. Та сама, що вчила мене математики. Я не бачила її тривалий час! Вона затримала мене. Я не зайшла в маршрутку.

Ми проговорили хвилин десять, і я сіла в наступне маршрутне таксі.

У цей час на нашій зупинці стався вибух. БТР підірвався на фугасі й почав горіти. Коли я під’їхала, обабіч дороги бігали російські солдати, стріляли. БТР лежав догори колесами. Поряд стояла ціла бортова машина. Кілька безстрашних чеченських жінок кидалися на військових з кулаками. Вони кричали:

— За що вбили хлопця? Негідники!

Шофер, не зупиняючи маршрутку, спитав мене:

— Будеш тут виходити?

Я відповіла:

— Ні. Можна далі, на наступній зупинці.

Проїхавши зайві чотири квартали, я швидко вибралася з машини. Стрілянина тривала. Під свист куль, із двома торбами чужих книжок я перебігла дорогу. Видерлась на горбок, за великі будинки і, пригинаючись, побігла в бік свого двору. Бігти довелося зупинку!

Мама зустріла мене на вулиці. Стривожені сусіди (мати й сестра Джима) метушилися на під’їзді. Усі злякалися стрілянини. На мої питання всі навперебій стали пояснювати: «Коли вибухнув БТР, солдати з переляку почали стріляти. Убили сімнадцятирічного хлопця Зелімхана. Сина водовоза, який приїжджав до нас у двір зі своїм батьком. Його вбили не відразу».

Люди, які бачили вибух на зупинці і зуміли живими втекти, сказали: «Хлопця було поранено. Найімовірніше, осколком, коли він переходив дорогу. Він почав кричати, просити про допомогу. А військові, не розібравшись, застрелили його при всіх». Ось чому скандалили й кидалися на озброєних військових ошаленілі від несправедливості й горя чеченські жінки!

За кілька хвилин до вибуху мама ходила зустрічати мене до зупинки. Вона дійшла до залізничних колій і побачила: попереду молодий чоловік у білій сорочці, чорних штанях наближається до траси. Далеко по шосе швидко рухаються військові машини. Мама гукнула:

— Військові на дорозі! Перечекай!

Але хлопчина за інерцією продовжив свій шлях. Мама не захотіла лишатися на видному місці. Розвернулась і бігом помчала назад, до наших будинків. Дві хвилини по тому за її спиною гримнув вибух!