Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Усім подобається наша старовинна книжкова шафа. Джим уже вимагав її собі. Казав: куплю або заберу так. Але ми не віддали. Заразом сусіди задивляються і на два килимки. П’ятиметровий килим винесли, а ці, малі, залишились. Ображений за алебастр Джим добряче випив і голосно міркував, що я не мусульманка. А мусульманин у мене лише дід.

Тільки вчора останній шматок нашого хліба я віддала його вагітній дружині. Більше в нас немає ні грошей, ні хліба. Просто мама сказала, що жінці при надії ні в чому відмовляти не можна!

Читала Мережковського «Тутанхамон на Криті», про жрицю Діо, і «Юліан Відступник». Коли я прочитала, як християни розбили храм язичницьких богів і вбили дитину, я заплакала. Взагалі плачу я рідко. Юліан дав обіцянку дбати про дитину старому, який помирав і не бачив, що хлопчик уже мертвий. Я знаю, чого варта обіцянка тому, хто помирає. Мені зрозуміла віра цезаря в язичницьких богів. Він просто побачив, яким є новий «гуманний» рух.

Ми поховали маленького кота. Мир йому! Він знайшов і з’їв щось неїстівне, сильно хворів.

Людей чесних, справедливих, сміливих майже не залишилося довкола. У скорботному хаосі, некультурному і злому.

Сьогодні повз наші вікна рухаються якісь військові колони. До зустрічі! Цілую тебе, Щоденнику!

Люди з родини Нури вбили нового Ліниного кота. Разом брешуть проти нас. Разом крадуть. І водночас ненавидять одні одних. Мама правильно каже: жити у світі неправди й розбрату — гірше, ніж загинути від бомби.

Будур

Написала листа маминій однокласниці з Ростова-на-Дону. Її звати Наталя. Не знаю, чи вистачить сміливості його відіслати. Взагалі я соромлюся прохати людей про допомогу.

«Це лист із міста Ґрозного.

Я — Поліна, дочка Єлени, вашої давньої подруги й однокласниці. Пишу вам про наше надзвичайно скрутне становище. Будинок наш розбито. Папери на компенсацію (кажуть, за квартиру вона належить) не можемо оформити — грошей немає. Поневіряємось. У мами був інфаркт. Я сама роблю їй уколи. Майно наше майже повністю вкрадене й знищене.

Мене було поранено восени 1999 р. на ринку. Гуманітарну допомогу ми не одержуємо, тому що не відповідаємо “категоріям” тих, хто її потребує. Довідки про інвалідність мамі теж не можемо зробити, щоб оформити пенсію за інвалідністю. У війну частина документів пропала. Я закінчила 9 класів. У мене три оцінки “добре”, решта — “відмінно”! Я продаю на ринку свої старі книжки, але це мало що дає. Зі школи їжею допомагають учителі й директорка.

Найголовніше було б для нас виїхати з Ґрозного із залишками речей, тому що ставлення до людей із російськими прізвищами дедалі жорстокіше. Що б ви нам порадили? Може, десь приймають на роботу людей із Чечні і їм надають кімнату? Відпишіть нам, будь ласка. Ґрозний, головпоштамт, до запитання».

Подумала і зрозуміла — не відішлю. Ніхто не в змозі мені допомогти. Ніхто.

П.

Сусід Джим щодня п’є горілку. Учора він давав нічний концерт. Голосно кричав, що ми — «російські тварюки» і нас давно час зарізати, а він — уміє! Ми записали його голос на диктофон дідуся. Уранці ми пішли до його мами та братів.

Мати й сестра Борзови бігли до Джима зі скандалом. «Синок» і «братик» їх прогнав. Грубо виштовхав зі свого житла. На наших очах пхнув ногою матір, стару чеченку!

Тоді до нього прийшов серйозний брат-каратист. Джим відразу принишк. Від страху.

— Його проти нас підбивав синок Нури — Резван, — пояснила моя мама. — Я особисто чула!

Аладдине! Чому я без тебе? Ти — у в’язниці? Сам потребуєш допомоги?