Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Будур

Учора ми потрапили під обстріл! Їхали в переповненій маршрутці, повертаючись із ринку. Як зазвичай, попрохали водія зупинити на нашій зупинці — «Нефтянці». Машина зупинилась, і тут гримнув вибух! Перед маршруткою в п’ятнадцяти метрах вибухнув фугас. БТР і бортова машина з солдатами постраждали.

Військові стали стріляти в темряву без розбору. Кричати матірні лайки. Їхали вони трасою назустріч нам. Не по своїй смузі і мало не зіткнулися з нашою маршруткою!

Однак ми й пасажири злякалися зовсім не фугасу! А того, що буде за цим. Солдати непередбачувані й безтямно злі в такі моменти. Ми вискочили з маршрутки. Куди тікати? Темно! Зруйнований вибухом п’ятиповерховий будинок. Купи плит, щебінь. Косо завалений бетонний дах автобусної зупинки. Усі люди кинулися ховатися за неї, полягали на землю. Військові продовжували стріляти з кулемета й автоматів по деревах і будинках. Один хлопець-чеченець вискочив із маршрутки на милицях. Розгубився. Каже:

— Що мені робити? Я не можу лягти!

Моя мама кричить:

— Кидай милиці і падай!

Він упав. Жінка, знайома тітки Кусум, лежала біля мене. Я закричала від страху, так що вуха заклало, а вона вмовляла мене: «Потерпи, патрони в них скоро закінчаться!» Я бачила: якісь діти ховалися зі своєю матір’ю між бетонними плитами підірваної п’ятиповерхівки. Вони кричали й плакали, що в торбах, залишених ними в машині, — печиво! Погано розуміли, що відбувається. Підводились, щоб роздивитися: чи цілі торби. Мати нажахано збивала своїх дітей з ніг стусанами.

Поступово стрілянина припинилась. Пасажири поспішили рачки залізти в маршрутне таксі. Я і мама залишились одні. Візок товару.

Темрява. Пустир. Військові. Як ми перебігли через дорогу на свій бік?! Пам’ятаю: ми, задихаючись, мчали пустирем угору, через залізничне полотно й сади-городи! А військові за нашою спиною холоднокровно радилися (ми чули!), чи пристрелити нас. Але, видно, пожаліли! Російська мова і наш явний переляк урятували нас.

Прибігши живими додому, ми стали розповідати людям про свою пригоду. Сусіди висипали нам назустріч — вони теж чітко чули стрілянину. Сусідка Нура відразу сказала:

— Ви дивом залишилися живі! За свій порятунок, за звичаєм, треба роздати подарунки. Трьом! — і простягла руки.

Звісно, ми прислухались. Дали мешканцям по пакетику з вермішеллю «Ролтон». Сусіди лишились задоволені.

P. S. Учора під обстрілом, у темряві, я загубила з голови хустку. Сьогодні вранці ми знайшли її біля бетонних плит зруйнованого будинку. Уявляєш, Щоденнику! Пощастило! Ніхто не взяв!

Царівна Будур

Мені подарували парфуми. Подарувала жінка, якій ми допомогли знайти її чоловіка-таксиста! Чоловіка забрали на БТРі.

Їхню машину — білу «Волгу» — забрали на наших очах. Випадково я і Ліна опинилися поблизу, запам’ятали номер БТРа. Сусід-каратист, Джимів брат, повідомив про подію дільничного міліціонера. Вдалося встановити, де тримають таксиста. А наступного дня я почула розповідь жінки, яка плакала й говорила про зниклого чоловіка, котрий поїхав удень підзаробити на власній машині. Зіставила дані. Зрозуміла — це він! Підказала:

— Ваш чоловік у РВВС нашого району.

Пояснила, як виглядає дільничний. Таксиста знайшли. Живий! Зараз у лікарні. Побитий. Зламані ребра.

Якщо стріляють по ринку з постів, то ми, торгівці, сидимо під столами, сховавшись за дошками. Я не йду. Боюсь! Але — торгую. Мені цікаво дивитись: хто як поводиться. Боїться багато хто. Але вдають, що стрілянина їх не турбує.