Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Довелося розвертатись.

Я в душі навіть зраділа.

Я в пеклі! Почалося все з того, що мама мене вдарила. Я спитала її:

— Що трапилось?

Вона стала лупцювати мене віником і заразом пояснила:

— Ти вчора робила на столі перепічки й не прибрала за собою борошно!

Але я вчора робила перепічки не на столі, а підстеляючи на стіл папір. Отже, борошна там бути не може! Я пішла подивитися на стіл: там, щоправда, є плями від чаю, але борошна немає. Узяла ганчірку й витерла.

— Ти зчинила такий скандал замість того, щоб витерти стіл? — спитала я її.

— Ах ти, тварюка! — пролунало у відповідь, і, схопивши ніж, вона кинулася до мене.

На мене раптом така байдужість найшла від людської підлоти, що я зовсім спокійно стояла і дивилася на неї з ножем. Вона постояла так трохи і відійшла.

Поки я мила тарілки в тазі, мама примостилася поруч, склавши на грудях руки, як полководець, і кричала, що ненавидить мене за мою зовнішність (!), за мій голос (!) і взагалі за все.

Я її мовчки слухала і зовсім не вловила той момент, коли вона цим скористалась і, підкравшись, щосили вдарила мене по обличчю. Я її відштовхнула від себе зі словами:

— Я тебе слухаю як дочка, а ти!

Це її розлютило ще більше, і вона продовжила мене лупцювати, не перестаючи вигукувати лайки. Мені знову довелося тікати. Я навіть на кілька хвилин вискочила під обстріл, з думкою, що тут мені й настане кінець. Але потім згадала про тебе, Щоденнику, отямилась і зайшла назад. Матінка кричала, що смерть — порятунок! Від голоду та хвороб. Порятунок від вад і гріхів! У неї сталась істерика! Вона говорила чужим, незнайомим голосом:

— Не можу бачити людей. Нікого! Ніяких!

Повторювала, що хоче в ліс або на острів. Туди, де квіти, дерева й ласкаві звірі, пісок, вода. І головне — немає людей! А в мене після всього ще сильніше заболіли серце та печінка. Я ледве рухаюсь. Сил немає! Очевидно, до шпиталю ми поплентаємося завтра.

Царівна

Сонце. Тане сніг. Справжній весняний день! Я зробила зарядку: дихала за системою йогів. Для такого життя потрібні міцні нерви. Страх немов розсипався і пропав. Потім ми випили чай зі шматочком обгорілої перепічки без масла. Я ледве прожувала її, позавчорашню. Учора не пекли. Перепічка тверда, як взуттєва підошва. Я взяла свій ціпок. Час у дорогу!

Будур

Учора, 18 лютого, мені зробили операцію. Лікарі знову «фотографували» мою ногу. Зробили мітки-орієнтири зеленкою. Навколо стріляли, десь ішов бій. Я відчувала уколи, їх було чотирнадцять: «блокада з новокаїну». Але мені було боляче, і я кричала. Тому, помучившись, не видаливши осколок і розрізавши ногу в кількох місцях, лікарі МНС усе-таки наважилися на повний наркоз. Вони боялися робити його спочатку через серце, думали, що воно не витримає. Операція тривала близько двох годин.