Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Учора в нас сидів Алік. Мені було нудно! Часом шкода його.

Сьогодні я посварилася з мамою. Вірніше, не сварилася. Просто так вийшло. Мама довго шукала ручку. Не могла її знайти. А «письменник» у домі — тільки я. Вона розсердилась! Відразу покрила мене матом. Коли ми вийшли по кашу — продовжила свою промову на вулиці. Я пройшла з нею поруч трохи, потім плюнула й повернула назад, додому. Полізла під ліжко, шукаючи кляту ручку, а там здоровенний дохлий щур! Але ручку я знайшла!

Сусід Алік простежив — мами немає. Заявився в гості й заговорив зі мною про «заміж». Я чесно сказала:

— Ні! Але приходити і спілкуватися — можна.

Алік заявив, що не наполягає. Провідуватиме нас як сусід. Добре, що він є. Мені не так самотньо. Спасибі йому за це.

Мама «прогулялася» до їдальні. Утомилась і не чіпляється до мене. Їжу принесла. Знову прийшов Алік. Ми, перебиваючи одна одну, розповіли Алікові мій сон. Снився казковий гном. Він був серйозним і суворим. Увійшов і сказав:

— В одному з покинутих садів лежить убитий. При ньому є скарб. Якщо ви знайдете його — скарб буде ваш. Але ви зобов’язані людину поховати. Не знайдете вбитого (молодого чоловіка) — його відшукають Аза з Ліною. Вони скарб заберуть. Ховати загиблого не стануть. Той, хто лежить у садах, хоче, щоб ви знайшли його.

Ми з мамою ходили. Шукали. Але не знайшли. Щоправда, у глибину саду, до залізничних колій, іти побоялися. Там можна напоротися на постріл або розтяжку, і тоді — кінець! А найгірше — кінець, який настане не відразу.

— Сон є сон! — бурчала мама. — Дарма ми сприйняли все буквально.

Але попрохала Аліка, щоб він оглянув сади.

— Річ не в «скарбі». Людській душі допомогти треба! — переконувала його вона.

— Зроблю! — пообіцяв Алік.

Будур

Сьогодні день народження бабусі Галини. Вона померла. Я жила колись у неї в місті Ростов-на-Дону. Перша думка: як пом’янути сьогодні бабусю — художницю й акторку? Це вона навчила мене любити хороші книжки! Дарувала мені радість спілкування з театром!

— Ось! Ти добрим словом уже пом’янула свою бабусю! — зазирнула до мене через плече мама.

Алік нікого не знайшов у садах.

Завтра я точно йду знімати шви, а зараз варитиму суп.

Сьогодні ще був чорний гумор у наших сусідок, у квартирі Мар’ям. Баба Стася підводилася зі стільця і сперлася на ніжку від чавунної пічки. І в цю мить проіржавіла ніжка хруснула й надламалася. Стася плюхнулась задом на гарячу пічку! Вона сильно обпеклась і стала кричати:

— От бля! Рятуйте! Пожежа!

Її подруга баба Ніна взялася її гасити. А дим валує! Дужчає! Старі кофтини на Стасі тліють. Тоді хворий, божевільний Нінин онук відштовхнув свою бабцю, схопив відра з крижаною водою і вилив їх із розмаху на Стасю. Як вона верещала! Засмерділо старою вовною. Стася матюкалась і лупила чужого онука з останніх сил. Її подруга Ніна репетувала, як скажена, на обох: