Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Отут подивіться! — непомітно для себе захопилася вона. — У нас тут розташоване веселе й кумедне читво: «12 стільців» Ільфа й Петрова, і Аверченко, і Козьма Прутков. — А потім зненацька запропонувала: — Я подарую вам те, що стане згодом вашою пам’яттю! Щоб ви знали, де побували. У нас, на Кавказі, — особлива, неповторна культура! І легенди — чудові! Мій батько росіянин. Він був закоханий у цей край! Учив місцеві мови. Шанував звичаї! Багато з них запровадив у домашній побут.

Мама дістала з найвищої полиці великий кольоровий альбом під назвою «Чеченців прадавня земля» і віддала тому, хто був Сашею. «Капітанові» вона запропонувала книжку спогадів Алли Дудаєвої — вдови першого президента Чеченської Республіки. Російські військові виявилися задоволеними.

— Не слухайте античеченської агітації! — сказала мама. — Не думайте, що тут живуть безграмотні «чурки». Почитайте вірші! Подивіться картини! Цікаві теми й виконання! Ось, наприклад, брошура з виставки дитячого малюнка. Діти-чеченці чудово малюють! Вони схильні до танців і спорту. Дуже музикальні!

Військові нарешті зніяковіли, пообіцяли:

— Речі, які ми у вас забрали, пошукаємо! — вони закашлялися. — Спитаємо у своїх хлопців.

Потім обидва порилися в рюкзаку і синхронно дістали по банці тушкованого коров’ячого м’яса! Від погляду на нього мені стало погано — занудило, і запаморочилась голова. Я відразу зрозуміла, що мама не хоче брати в них їжу. Але змовчала.

А Саша й Капітан сказали:

— У частині всіх переконували: у місті мирних жителів нема! Є тільки бандити! Треба знищити всіх! Ми були так вражені, коли ввійшли в місто і побачили, скільки в розбитих будинках і під’їздах живе старих і дітей! І як ви тільки вціліли?! Ми ж довбали прямо по вас?!

— Самі не знаємо, — разом з ними здивувалася моя мама. Нарешті підбила підсумок зустрічі:

— Добре! Повертати нам нічого не треба. Ці книжки — вам пам’ять. Що раніше забрали — того нема! Ми не ображаємось. Нехай у нас із вами буде товарообмін! — Вона вказала на дві банки з консервами.

Я полегшено зітхнула і вийшла у квартиру тьоті Мар’ям. Але тут мене почало дивно трусити. Прийшла слабкість від думок про їжу. Я почула, як мама сказала Капітанові й Саші:

— Не ображайтесь! Але не треба до нас більше заходити!

Військові щось зрозуміли, бо кивнули, хоча, можливо, не зовсім те, що мала на увазі моя мама. Вони чемно попрощались і вийшли. У під’їзді їх уже чекала баба Стася.

— Рідненькі! Синочки! Дайте бабусі що-небудь! — пролунав її гучний голос. — Їсти або копієчку!

Ми з мамою розреготалися. «Це ж треба! Знову в неї рідні діти!» — веселилися ми.

Будур

Ми щасливі! Поїли вчора після тривалого голодування.

А потім пішли шукати безкоштовну їдальню. Уперто йдуть чутки — така є! Із зупинками на відпочинок — кожні два квартали — ми за півтори години шляху дісталися до зупинки «Катаяма». Обіцяної їдальні не знайшли.

На шосе були чиїсь закривавлені куртки. Хто витрусив із них їх господарів? Чи військові, не розібравшись, покидали їх після «зачистки» в БТР, а коли придивились, то погидували й викинули. Зрозуміли: краще йти між будинками. Хоч якесь прикриття! На трасі військові пости. І можливий раптовий бій, куди ми потрапимо, як дрібні камінці в млин. Ми передихнули. Полежали на снігу. Мої ноги боліли так, що йти далі я не могла і мало не знепритомніла. А потім, змерзнувши в заметі, все ж таки піднялась і попленталась додому слідом за мамою, підштовхуючи себе думками про гарячий окріп.

Виявилось, поки ми ходили, у нас невідомі знову зламали замок на дверях. Він валявся в коридорі. Сусідки сказали нам, що спали і нічого не чули. Ми виявили, що забрали наш великий магнітофон (схований під дрова).