Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Як потім з’ясувалось, Аза, Ольга, Вовка та Ліна, блукаючи в пошуках наживи, давно знайшли батька моєї подруги. Його розстріляли, і не самого. Поруч із ним на снігу лежали ще дві людини.

— По цій вулиці і вище, — розповідали місцеві жителі, — ішли федеральні частини з осетинами. Це було страхіття! Інгушів вони особливо ненавиділи після конфлікту в 1992 році через спірні землі. Розстріляли їх утрьох. Були місцевий хлопець-росіянин, чеченець, і привели цього інгуша. «Щоб був інтернаціонал», — сміялися російські військові. А ховати тіла не віддали.

Неподалік від цього місця розстріляли стару жінку, у нічній сорочці й у теплій хустці на плечах, і її дочку. Дочка була повністю роздягнена, років тридцять. Приблизно через два квартали і вище, якщо підніматися від нас приватним сектором угору, розстріляли дівчинку-чеченку семи років з її матір’ю і з тьотею. Люди з цієї вулиці розповіли, що старшу сестру розстріляної дитини, дівчину приблизно мого віку, військові повели з собою.

У підвал гуртожитку від Хлібозаводу військові кинули гранату. Загинули і чеченці, і росіяни, які ховалися там від обстрілів. Багато людей! Були діти. Матір однієї з убитих жінок, на ім’я Галина, ми зустріли на базарі «Берьозка». Мабуть, там і загинули молоді чеченки, у яких одного разу ми ховалися від бомбардування в районі «Берьозки». У будь-якому разі вони втрьох збиралися саме в цей підвал.

19 січня нас вивели з рідних домівок. Ми поневірялись дев’ять днів на території, де вже закріпилася частина федеральних військ. Тоді ми всі вважали: з нами вчинили жорстко й несправедливо. А насправді нас урятували! Я згадала фразу одного з військових: «Інші частини йдуть. У них — жорсткіше!» Отже, ми помилялися! Вони тільки гралися з нами, вже знаючи, як буде з тими, хто залишиться у своїх домівках. Їх уб’ють ті, хто прийде потім.

Голодні пси давно перейшли на м’ясо мерців. У Султана, зразкового сім’янина, мирного жителя, батька двох дітей, були обгризені обличчя й рука. Його загорнули у великий килим і відвезли на тачці. Удову провели Ліна й Аза. Повернулись і розповіли, що на військових постах питали:

— Що, килими везете?

А дружина показувала ноги чоловіка в черевиках. Випадково їм зустрілись іноземні журналісти. Узяли інтерв’ю, пообіцяли: «Буде документальний фільм!»

Бідолашна Хава! Вона так любила свого батька! Моторошно! До чого дійшли люди!

У голові моїй звучить музика та слова пісні Віктора Цоя:

І дві тисячі літ — війна.

У війни не розгледиш причин.

Війна — справа молодих,

Ліки від зморщок, сивин…

P. S. Ми, мабуть, виїдемо кудись — не можна ж жити в руїнах. Мені треба закінчити школу. На зеленому паркані згорілого дитсадка я обов’язково напишу: «Аладдине! Будур виїхала…» і свою приблизну адресу. Якщо він живий, знайде мене. Я його кохаю.

Царівна

Постійно лаюся з мамою. Вона говорить гидоту, кидається з кулаками. У мене з нею були складні стосунки з дитинства. А останнім часом, вочевидь, у зв’язку з війною, її душевний стан погіршився й надламався.

Учора надвечір я стала почуватися погано: боліли печінка, шлунок, серце. Я ж одна роблю всю роботу — рубаю дрова, готую, перу, незважаючи на поранення. А щойно я падаю від слабкості чи болю в ногах, вона кидається до мене і кричить, що підніме мене за волосся, якщо я не буду робити всю хатню роботу. Б’є мене по обличчю й лається.

Відтоді як я стала дорослішати, вона просто щодень лютішала. Гадаю, а я рідко помиляюсь, у неї була дуже складна й сумна жіноча доля, і тепер, бачачи мою молодість, вона потай боїться, що мені пощастить і я знайду своє щастя, кохання. Я дуже прошу Бога дати мені терпіння й мужність це все пережити. Мені не так страшна війна, як конфлікт із матір’ю. Я боюся за її розумовий стан.

П.