Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

За Стасю заступилася Аза:

— Вона ж ледве ходить!

Вовка вдарив і її! Аза сильно почервоніла, заплакала. От сволота! Жаль, не маю сил набити йому нахабну пику! Теж мені, великий благодійник.

Деякі солдати-росіяни пожаліли нас — виселених. Зі своїх пайків дали консерви, 1–2 банки. Це на всіх!

— Нам і так дають половину належного пайка, — зізнався один із військових. — Решту начальство наліво продає, бойовикам. Але ви візьміть. Дивитися на вас тяжко. Ви ж голодні!

Усі продукти Вовка і тьоті Ліна, Аза й Оля відразу сортують. Те, що якісніше, ховають. Їдять тихцем, уночі, а бабусям і мені з мамою не дають.

Щодня сварюся з ким-небудь. Це, мабуть, тому, що мені постійно заважають робити мої записи, заважають складати вірші, читати. Вони навряд чи вірять у Бога або в правду. А в кого взагалі тут можна вірити?

Я зрозуміла нарешті! Усі дні наші співмешканці просто мародерствують. Вони спеціально на весь голос кричать на нас. Щоб люди на вулиці чули й хибно думали, що старим бабусям і нам потрібний кришталь. А в нас удома посуду — валом! Мені він узагалі не потрібний. Я згадала, що один філософ мандрував світом, маючи тільки чашу для води. А коли прийшов до струмка і побачив, як хлопець-пастух п’є воду зі жмені, то розбив свою чашу об каміння!

Я постійно відчуваю запах смерті. Вона пахне металом.

Мама, якщо ми йдемо в «похід», не дозволяє заходити в житлові кімнати. Головне — їжа! Їжу брати не гріх. Обов’язково ми відвідуємо ванну кімнату. Там бувають аптечка, вода, мило. Нам сьогодні дуже пощастило — знайшли ліки. Знеболювальні! Я випила відразу дві таблетки. Коли біль у моїй нозі минув, ми пішли на сусідню вулицю, прохати в жителів рукавиці для мене. Ніхто не дав.

— Шукайте самі. Або у своїх просіть. Он «хазяї» ваші хазяйнують, — вони вказали на російських військових.

— Авжеж, пошукаємо! — огризнулася мама.

Треба було спитати чеченською мовою, тоді б дали. А так лайнулись, і все. Рукавиці ми шукали, але не знайшли. Безталанні ми!

Сьогодні був смачний обід. Суп з картоплею! Старалися чергові: тьоті Аза й Ліна. Після обіду я хотіла полежати, але прийшла Ліна й заявила:

— Я вже один раз принесла воду та помідори. Що я, гробитися на всіх мушу?

Старенька Стася спала. Ніни з божевільним онуком не було. Собі на лихо, ми взялися допомогти — принести їжу та воду.

У цегляному приватному будинку були російські солдати і якийсь дід-чеченець. Я взяла відро води й вийшла. Мама також підхопила відро з водою та балон варення. Потім вона побачила в баночці гостру приправу й теж зуміла взяти її. У великий червоний бак із пластмаси солдати ставили собі балони та банки з консервами, видно, на весь свій колектив. Дід-чеченець крутився там само, з мішком. Він теж запасався їжею. Ніхто нікому не заважав! Навпаки, панували розуміння та співчуття. Слідом за нами вийшла Ліна. Бабуся Ніна йшла мені назустріч. Вона допомогла занести відро з водою сходами.

— Ми з онуком цибулю знайшли та сірники! — встигла похвалитися вона.

Щойно ми ввійшли, до нас увірвалися російські військові. Вони кричали, що ми вкрали в них ліхтар! Що зараз за це вони розстріляють нас усіх! Вони тряслися від гніву та злості. Усі наші сусіди мовчали, завмерши від страху, тому що два автомати було знято з запобіжників і націлено на нас.

Ліхтарик я справді бачила. Він був у тому будинку, звідкіля ми щойно прийшли. Ліхтарик стояв лампочкою донизу на підвіконні в кухні. Я вийшла вперед і сказала про це. Умовила розгніваних людей не стріляти, подумати! Повернутись. Подивитись уважно. Сказала, що я не брала. Вони зрозуміли — я не брешу. Плюнули й пішли. Якби не я, можливо, залишилися б самі трупи! А втім, наші сусіди-злодюжки це заслужили. Хто ж підставив нас так підло? Дід чи Ліна? Найімовірніше, вкрала саме вона.