Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

16 січня бабуся Маня загинула під час обстрілу вулиці з установки «Град». Маня йшла по хліб на ринок. Ми не знаємо, хто поховав її. Де? Шукати квартирні документи, залишки пенсії та ритись у її речах приходили жінки з будинку навпроти. Отже, вони бачили тіло. Маня хворіла. Мала виразки. Проте навіть цей факт не зупинив любителів зиску.

P. S. Осколки в ногах завдають мені сильного болю. І болить серце. Я відчуваю, як паморочиться голова, і мушу триматися за стіни, інакше можна впасти. Впасти на підлогу від голоду. І тоді вже дуже важко підвестися, ви мені повірте.

Поліна-Будур

Учора вранці, 19 січня, нас вивели з будинку російські військові. На моєму годиннику був початок на десяту.

— Швидко! Дуже швидко! — наказали вони. Мамі не дали взяти її паспорт і пакет, куди вона склала фото померлих рідних. Вони сказали:

— Паспорт тобі більше не знадобиться.

Бабуся Ніна вийшла на сніг у хатніх капцях. Перевзутися вона не встигла. Вирішила: перевірять квартири, подивляться документи й повернемося додому. Так-бо вже було в 1995 році. Але цього разу всіх мешканців, кого вивели з квартир, зібрали в середньому під’їзді будинку навпроти. У ньому живуть Аза з Ліною. Я бачила, коли проходила через свій двір, яскраве сонце й білий сніг, що іскрився. Красиво! Тільки осколки, які вже чотири місяці жили в нозі, кололи зсередини, і йти було боляче.

На сходах, що ведуть униз, було багато пачок мила в червоному пакуванні. Воно розсипалося з величезної коробки! Я підняла одну пачку і сховала в кишеню. Раптом стане в пригоді — руки мити? Ще, поки ми йшли через свій двір, я бачила, як військові виносили коробки, як виявилося — з кришталем. Потім вони відкривали їх, лаялися матом і били кришталь прямо у дворі, на очах у всіх. Тільки незрозуміло — навіщо? Потім нам звеліли спуститись у підвал, а розмовляти заборонили. Базікам пообіцяли гранату.

Ми сиділи в підвалі близько трьох годин. Беззвучно спілкувалися, ледь-ледь ворушачи губами. Усі боялися, що кинуть гранату. Дорослі казали, що такі випадки бували. Було тісно, волого і дуже задушливо. А Юрочка, у якого негаразд із розумом, онук бабусі Ніни, шепотів мені про НЛО. Що солдати несправжні, що замість них прилетіли вбивці-прибульці з іншої галактики. А він чекав «своїх друзів, росіян», а зовсім не прибульців.

Нарешті нам звеліли виходити. Тьотя Аза й тьотя Ліна вилізли на світло і відразу стали збирати красиве червоне мило. Заявили, що їм його залишили на зберігання якісь сусіди. Мені було соромно, але свій єдиний шматок я не віддала.

— Дозвольте зайти у свою квартиру! Паспорт узяти. Як же я без паспорта? — Мама хвилювалась.

— Не можна! Паспорт вам не потрібний. Речей не брати! Дверей не замикати! Уперед! У супроводі.

Аза дала моїй мамі чорне шкіряне пальто.

— Ти мені хоч це врятуй! — зненацька попрохала вона.

Люди з двох будинків ішли ланцюжком. Я побачила одинадцятьох людей.

За рогом, при виході з двору, обстріл був сильнішим. Шурхотіли і свистіли міни. Неподалік вибухнув снаряд. Спалахнуло прямо перед нами. Ми і військові йшли разом. Свої били по своїх. Солдат ліворуч кричав матом у рацію. Але частину його мовлення я розібрала:

— Агов, ви, перм’яки! Ми той! Ми вже тут! По своїх б’єте!

Ми йшли першими: бабуся Стася, мама і я. Стася ледве йшла. Ми взяли її в серединку, і всі тримались одне за одного. Я сама ледве рухалася від голоду і втоми. Коли лунало шурхітливе вищання міни, всі падали. А потім знову йшли. Нас підвели до обриву. Я поглянула вниз. Там липка глина і сніг. Юрочка трясся, хрестив солдат і бурмотів щось на зразок:

— Киш! Киш! Летіть звідси!

Хтось із військових стрельнув короткою чергою з автомата, трохи вище від наших голів. Я злякалась і відчула, що падаю. У мене запаморочилася голова. Мама підтримала мене. А блукаючий осколок у правій нозі прокинувся й різанув зі страшною силою. Стара баба Стася впала на коліна і стала кричати: