Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Мама обійняла мене:

— Щоб у нашій квартирі хоч щось залишилося, ми з тобою, крім їжі й ліків, повинні нічого не брати! Є час добрий, а є — недобрий, особливо у війну.

Пізніше вночі я мало не загинула. Вийшла близько 23 години у двір. Темно. Зорі. Мороз. Я сховала шматок перепічки, щоб погодувати бездомного собаку. Через собаку, власне кажучи, й вийшла. Покликала його і стала годувати. Раптом пролунав постріл. За ним другий! Поряд зі мною по стіні чиркнула куля. Хтось зареготав п’яним голосом.

Стріляли в мене. Явно використовуючи нічний приціл. Мабуть, крізь нього ми здаємося снайперам привидами, яких цікаво вбивати. Я смикнулась, сховалась за ріг. Присіла навпочіпки. Простояла, як каченя, хвилин п’ять. Так само, навпочіпках, не підводячись, піднялася сходами додому! Від болю в ногах я до крові покусала губи.

Удома, при світлі гасової лампи, ми з мамою розгледіли кульовий отвір у моєму шарфі.

Ще коли я годувала собаку, то чітко чула розмову Ліни, Ази й Ольги про російських солдатів. Слова й цигарковий дим лилися з вікна їхньої кімнати. Жінки реготали і обговорювали, хто кращий як чоловік. У кого яке «багатство» і всілякі брудні речі. Яка ницість.

Час за північ. Щойно я посварилася з Олею, дружиною Вовки. Я нарешті вирішила помити голову, а то вже чешеться (не мила тиждень!), а Оля почала кричати:

— Хочеш сподобатись військовим?! Повія!

Це з моїми поглядами? Це з моїми пораненими ногами? Я відповіла:

— Бог уже всіх вас прокляв! Повії живуть у сусідній від мене кімнаті.

Ольга прошипіла, що ненавидить мене і з задоволенням би вбила, після чого зникла серед мішків у їхній кімнаті. Змія! Вона що, справді думає, що я в 14 років така ж, як і вони?!

Патошка

Сьогодні любі сусідки знову «змотались» до наших будинків. На військових машинах із солдатами. У них БТРи як автомобілі. Це вдруге після виселення! Ані мамин паспорт, ані її трудову вони не привезли. Хоч обіцяли. Зате притягли багато великих торб. Відзначились Оля й Аза. Може, вони брешуть і були зовсім не в наших будинках? Я давно перестала вірити розповідям цих ненаситних людей. Оля принесла своїй матері на вибір стос хусток. Бабуся Марія зі словами: «Господи, помилуй!» — вибрала ті, що їй більше сподобались.

Вовка був п’яним, матюкався на мене й говорив відверті непристойності. А я сказала йому, що молодша за його дочку і що совісті він зовсім не має. Після цього він заткнувся.

Потім, коли всі поїли, прибіг дідусь Халід, чеченець, місцевий житель.

— Допоможіть! Горить будинок моєї дочки. Рятуйте речі!

Не піднявся ніхто. Виповзли тільки я і мама. Дід показав на великий будинок. Пожежа була несильною, але гасити її однаково не було чим. Ми витягли дві подушки й велику синю каструлю літрів на п’ятдесят. Якісь старі пальта. Кілька відер. Усе це разом із дідом занесли до нього у двір. Будинок, у якому палахкотіла пожежа, був майже порожній, видно, основне майно дочка з зятем устигли вивезти.

Дідусь пообіцяв віддячити, дати нам вермішелі. Ми забули попередити його, що харчуємось окремо. Халід не обдурив. Він приніс те, що обіцяв. Але явно поскупився. Приніс дуже мало. А казав — у нього мішок! Нашу вермішель перехопила Аза. Вона миттю сховала її у своїй кімнаті. Ми з мамою впіймали облизня. Я страшенно образилась!

Щоб не показати свій біль і своє безсилля, я вийшла надвір. Сліпило сонце. Боліла поранена нога. Я не помітила, як заплакала. І в цей момент хтось простяг мені плюшеву іграшку — зайця. Я не запам’ятала обличчя цієї людини. Вірніше, побачила тільки очі! Це був російський військовий. Він писав сухою поламаною гілкою на білому снігу: «Нам час додому!» Іграшка мамі сподобалась. Вона дозволила її залишити. Заєць жовтий, яскравий! Я ляжу з ним спати.

Ще новини, Щоденнику! Наші «дами» принесли красиві сукні. Я була здивована подарункам. Але, як тільки сусідки вийшли від нас, мама повісила все за шафу і сказала: