Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Знахабніли сусіди з другої кімнати! Сплять покотом і там же палять і п’ють. Це в такий час! У війну, коли життя на волосинці! Дим іде до нас. Ми задихаємось: діти й старі. Зараз вийшло ще крутіше: наші кімнатні двері закрили, загородили стільцями.

Сидимо всі шестеро, як покарані, під замком. До туалету не можемо вийти! А в кухні наші «дівчата» бенкетують із російськими військовими! Мирно розмовляють і жують. Наварили чогось смачного. Запах! Здуріти! Хоча продукти, напевно, дали на всіх. Ми — голодні. А вони — п’ють! У дірочку від замка нам добре видно балони з червоним вином.

Російські військові почули шурхіт, питають:

— Що, тут ще люди є?

Тоді Вовчина дружина і тьотя Аза стали роздратовано повторювати:

— Які там люди?! Це в нас кімната для калік. Ми їх годуємо!

Мама, як почула, розплакалася. Сказала:

— Ми відокремимось. У харчах і в дровах. А піч я сама собі з решіткою у дворі зроблю. Битої цегли багато.

Я зраділа й зашепотіла:

— Давай підемо від них зовсім!

Але йти з будинку мама не наважилася. Жінка й дівчинка — явна мішень. Тим більше що в неї постійно болить серце. Бабусі нас підтримали і хором сказали:

— Так! Ми згодні! Ми теж відокремимось і підемо.

Але минуло кілька хвилин, і вони злякалися власного свавілля. Заспівали зовсім інше:

— Треба терпіти! Гордість ні до чого. Ви не вмієте жити в колективі.

Явна зрада й боягузтво. Зрештою вийшло, що відокремились тільки я і мама. Наші сусідки з паралельної кімнати продовжують зникати ночами. Хтось світить їм ліхтариком у вікно і свистить. І в наших дам теж з’явився ліхтар!!!

Мамі краще. Ми з нею знайшли в чужому будинку сухі шкарпетки й перевзулись. Рукавиць знову не знайшли.

В одному будинку, на дивані, побачили вбитого чоловіка. Трохи крові на голові й склянка чаю в руці, що лежить на бильці. Він був немов живий. Тільки в повітрі висів запах металу. Чому від убитих пахне металом і попелом? І дитячі речі, що лежать біля нього, і ліжечко маляти. У цьому будинку мама не дозволила брати навіть їжу. Вона забобонна. Каже, що в мертвих нічого брати не можна.

Потім ми шукали борошно й цукор. В іншому будинку я зазирнула в кімнату. О! Що там було! На столі стояла відкрита валіза! У прозорому пакеті поряд лежала нова шкіряна куртка! Я попрохала маму взяти куртку. Моя зовсім зносилася. Дірява. Але мама не дозволила. Лаялась. От зануда! Наче не бачить: навколо всі і все забирають. Ходять групами. Дорослі й діти, військові і мирні жителі, сусіди та випадкові попутники.

Увечері ми з мамою вийшли, поки немає обстрілу. Бачимо — нема того будинку з курткою. Самі головешки й фундамент. Я сказала:

— Ніколи не зможу поносити таку куртку.