Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Не знаю, хитрощі це чи ні, але додому до себе ми ці речі не понесемо. Зробимо вигляд, що взяли. Щоб не образити.

Я витягла всі вбрання назад і стала приміряти. Найбільше мені сподобалася рожева сукня. Я намагалася вмовити маму дозволити залишити хоча б її! Але мама була непохитна.

— Ти дурна! Це не подарунки. Це щоб свої справи на нас звалити! У нас родичів немає. Їхати нам нікуди. Ми залишимось. От і будуть люди думати, що крали ми. Ненависть до росіян у цьому допоможе.

Я зрозуміла — мама слушно каже.

Харчуватися в ці дні ми стали значно краще. Обстежуємо чужі підвали та кухні. Що знайдемо, те їмо. Іноді двічі на день! Нашу частку продуктів сусіди від військових одержують, але ми її не бачимо.

— Раз самі відокремилися — вам нічого не належить! — заявила Вовчина дружина.

Інші підтримали Ольгу, щоб їжі їхньому колективу було більше. Ми не сперечалися. Вирішили не нервувати. Слід пам’ятати історію з макаронами і з дідусем Халідом!

Ми обходимося без допомоги військових, самі. Правда, мені постійно хочеться їсти. Іноді ми пригощаємо старих сусідок по кімнаті і «спільного» онука. Вони з нами дружать, коли «опозиція» не бачить. Навіть скаржаться потихеньку, а при «своїх» не розмовляють. Гра якась. Дивні дорослі люди.

Царівна

Почалися загальні збори. Нам із мамою дали: відро борошна, цибулю, один балон помідорів і (ура!) десяток картоплин. Додатково виділили дві баночки: варення й аджика. Під ліжками в наших сусідів багато різної їжі. Але старим бабулям Стасі й Ніні з хворим онуком дали таку саму маленьку порцію, що й нам.

Я потягла для свого дому багато корисних речей: сірники, вату, валідол і книжку «Прекрасна другорічниця».

Мама викинула колись красиву, а тепер брудну, закіптюжену вуличною пічкою кофтину. Вона перевдяглась у чоловічий светр, який знайшла в кухні. Він зовсім чистий! Свою жовту кофтину вона поклала на місце светра.

— Це навіщо? — спитала я.

— Її можна попрати, коли вода буде. Нехай бачать — виходу не було.

Мама відразу стала красивішою. Светр їй личить!

Сьогодні ми вперше звернулися до військових. Попрохали наповнити сулію соляркою або бензином. Вони дали. Зробимо вдома «каганець»!

Додому! Додому! Ура-а-а-а!

Вечір. Каганець. Ми вдома.

Ми зробили свій перехід. Ішли по глибокому снігу, дорогою, що веде вгору. Попереду всіх — бабуся Стася. Вона несла свою частку пайка в якійсь торбі. Весь час спотикалась. Оберталась, дивилась на нас, чекала допомоги. Іноді вона смішно повискувала. Іноді стогнала. За Стасею йшли ми. Мама полагодила пошкоджений ручний візок. Поставила на нього дерев’яний ящик і склала нашу їжу.

Я несла торбу в кольоровий горошок. Це моя знахідка! У торбі в мене розташувалися: жовтий заєць, банка з варенням, вата, різні ліки, книжка про школярів і ще червоний светр. Подарунок тьоті Ліни. Мама його не бачила. Раптом удома зовсім нічого немає, а треба перевдягтись? На короткий час, до повернення додому, стосунки між усіма налагодились. Наші сусіди перестали битись і лаятись.