Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Що ви робите? Ми свої, ми росіяни! Не стріляйте!

Мама стояла мовчки. Солдати засміялись. Той, що був круглий, як колобок, махнув рукою:

— Вільні! Котіться донизу! А додому не смійте з’являтись — у нас тут зачистка!

Ми його послухались. Дійсно покотилися вниз по глині й по снігу. Військовий, той, що лаявся в рацію, крикнув навздогін:

— А щодо розстрілу це ми пожартували.

Ми брели невідомо куди, раз у раз заскакуючи в чужі гаражі від обстрілу. Чоловік, який нас супроводжував, показав нам дім без вікон і дверей, але з міцними цегляними стінами:

— Тут поки що пересидите. За нами інші частини йдуть. У них жорсткіше. Це ми добрі — москвичі, у нас люди навіть із вищих шкіл є!

Він був високий і дуже худий.

Скоро підтяглися наші сусіди. Будинок, у який нас привели, був зовсім порожній. Тільки стояло всередині кімнати одне ліжко з залізною сіткою без матраца і ковдр. Усі по черзі сиділи на ньому решту дня й усю ніч. А я сіла на підлогу і в чергу не влаштовувалась. У мене в кишені виявилося два малесенькі шматочки цукру. Чорні від кіптяви і схожі на вуглинки. Я давно їх зберігала. Хотіла з’їсти перед смертю, думаючи, що вона все одно неминуче наздожене мене, але забула. Засунула руку в кишеню — а вони там. Запропонувала людям, але всі відмовились. Тільки баба Стася взяла. І, вдавившись ними, закашлялась.

Уранці всі рушили шукати інший будинок, цілий і щоб у ньому було на чому спати. Ми не їли. Ні вчора, ні сьогодні. Зате знайшли будинок! Там є двері! Є віконні рами. Навіть кухонний стіл! І диван! Наші обличчя, напевне, освітилися щастям, і всі перестали бурчати. Швидко розбилися на маленькі групи й подалися шукати клейонку, щоб закрити нею віконні рами. Так буде тепліше. Наше полювання було вдалим. Ми принесли інструменти — цвяхи й молоток! Вирішили не розділятися! Триматися всі разом!

Ми зайняли крайню кімнату зі старим зеленим диваном. Виявилось, нас у кімнатці шестеро: я з мамою, бабуся Ніна з хворим онуком, старенька Стася й бабуся Марія з приватного будинку, який згорів на розі. Для Ніни з онуком Юрочкою я і мама відкопали з-під снігу залізну іржаву сітку від ліжка. Ще ми придумали для сітки підпори — цеглини. Хтось знайшов чоловічі черевики й перевзув бабусю Ніну, мокрі ноги якої сильно розпухли. Старій Стасі притягли ліжко, як у лікарні, з високими спинками.

Нам одностайно відступили зелений диван, і ми з мамою зручно розмістилися на ньому. Права нога дуже болить. У мене температура.

Пощастило, що в розбитій шафі за склом знайшлися ліки — аспірин і валідол. Їжі ми не знайшли. Під вечір мені завжди гірше. Узагалі я ходжу нормально, але раптом з’являється різкий, страшний біль, я падаю на сніг і кричу.

Аза з Ліною принесли з сусідніх будинків теплі ковдри і спали спокійно. Моя мама посоромилася ходити по чужих будинках. І ми мучилися, мерзли. Я заплакала вранці, не витримавши голоду, і сказала мамі:

— Так із них приклад брати треба! Люди орієнтуються, а ми!

Вона сказала:

— Та нехай, — і знеохочено махнула рукою.

Якісь російські солдати пожаліли нас, дали дві банки своєї пайкової тушкованки. Сказали:

— Усе, що вам потрібне, шукайте самі. Закритих дверей у Ґрозному начебто немає!

Пішли шукати, але нічого не знайшли, крім борошна. До третьої години дня зварили суп із галушками, нарешті поїли! Надвечір хтось виявив трохи рису, хтось склянку макаронів. Ура! Буде макаронно-рисовий суп.