Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Рано-вранці, поки не стріляють, тримаючись ближче до будинків, ходимо до колодязя. Він через один будинок від нас. Люди, які живуть біля нього, сваряться з нами. Води небагато. Вона зі сміттям.

Виявляється, далі в будинку живуть бабуся-росіянка та її чоловік-чеченець. Самі-одні! На чотириповерховий будинок із трьома під’їздами!

З’явилися нові люди. Теж чоловік-чеченець, дружина росіянка і дочка.

До колодязя, ризикуючи життям, приходять жителі приватного сектора! Сьогодні світловолосий чеченець запитав у мами:

— Де вода?

Йому на вигляд років сімнадцять, у військовій формі, без зброї. Допомагає старшим: коле дрова, носить воду, готує їжу. У їхній групі бойовиків — його родичі. Автомат йому не дають! На шиї в хлопця світло-зелені чотки. Він веселий! Жартував російською мовою і чеченською. Допоміг підняти з далекого колодязя мамі та старим бабусям відра! Хлопець насварив тих, хто хотів прогнати нас.

— Вода є? Отже, для всіх! Де живуть люди? Якої національності? Це ролі не відіграє! — звучала його мораль бездушним і нахабним громадянам.

Скоро ми побачили його товаришів. Кремезні молоді чоловіки. Вони сказали жителям:

— Ставте відра біля колодязя і йдіть. Ми воду наллємо. Кожному по два відра. Потім заберете! Не ризикуйте! Поряд прикриття немає!

Колодязь дійсно розташований так, що під’їзд найближчого будинку далеко. Кроків сімдесят. Усі стояли в під’їзді. Бойовики налили воду. Коли розливали — повторювали слова: «Біссмі Ллахі!» («Заради Аллаха!») Серед них є голосистий хлопець! Це він читає азан (заклик до молитви). Дивовижний, високий голос! Чоловіки розповіли:

— Коли ми прийшли у ваш район, оселились у великому чотириповерховому будинку. Але, огледівшись, вирішили: треба триматися далі від людей. Забагато жителів! Тому пішли в приватний сектор. У нас є котел, тепло. Є підвал. І якщо станеться вирішальний бій — він буде безпечним для мирних жителів.

Мабуть, із цієї причини ми не бачили їх.

Бабуся Стася довго дякувала помічникам, називала їх «рідненькими синочками». Мама шепнула мені:

— Учора, коли Стася побачила хлопця — наймолодшого й веселого, — вона побажала йому смерті. Показала кулак за його спиною. Бурчала: «Не всі ще здохли?!» А сьогодні? Бач, як кланяється!

Я побачила: на пальці правої руки в Стасі була обручка. Та сама! Знята з пальця Раїси. Жінки, яка загинула на молитві, коли нас бомбили.

— Це схоже на правду! — анітрохи не здивувалася я.

Будур

Сьогодні збігаються два світлих свята! Православне Різдво і чарівна ніч перед Ураза-Байрамом.

Завтра — Ураза-Байрам. Завтра слід пригощати гостей і не замикати оселі. Двері ми давно не замикаємо — боїмося згоріти. Жаль, пригощати людей немає чим. Цибуля закінчилась. Борошно залишилося зовсім гниле, на дні мішка.

Сьогодні зранку не вийти. Мінометом б’ють по двору. Часом «працюють» гармати. Танки видно на пагорбах. Вони і з одного, і з іншого боку. Ми — посередині. Квартири горять. Сильно гримнуло у дворі. Закричали. Мама вилетіла в під’їзд. Четверо чоловіків у військовій формі з відрами йшли в бік колодязів.