Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Ви куди?! — закричала мама. — Безстрашність показувати? Про дружин, про матерів не думаєте? Перечекайте в під’їзді!

Обстріл посилився. Влучання у двір стали частими. У бабусь-сусідок дедалі частіше лунали зойки та крики. Мама вийшла, постукала до них у двері, покликала до себе. Поклала сусідів у нашій коридорній ніші.

Чоловіків із під’їзду мама запросила до кімнати перечекати стрілянину. Вони ввійшли. Здивовані. Нерішучі. Спитали, як у нас із їжею. Мама мовчки вказала на порожній мішок, у якому на дні відволожилося борошно. Бойовики запропонували:

— Через будинок за під’їзними дверима стоїть мішок борошна! Увечері заберіть собі.

Мама зраділа:

— Ви нас урятували! Ми голодуємо. Хлопець, який допомагав нам медикаментами й харчами, пішов. Становище таке: нас двоє. Ноги у дочки в осколках. Пам’ятаєте, в жовтні ракета на ринку? Утекти, сховатись у разі небезпеки вона не зможе. Я сама ходити шукати — не ризикую.

— А ми думали, у вас усе є! — здивувалися чеченці. — Ваші сусіди з двору всюди ходять. Одного разу їх у приватному секторі впіймали! Не ми. Інша група. Одна жінка — чеченка. Інша — даргинка. Ще з ними прихватизовували чуже добро чоловік із дружиною — росіяни. Вони злякались. Пояснювали: «Шукаємо їжу!», — а в мішках був кришталь! Розстрілювати не стали. Гріх на себе брати. Паспорти забрали, і все. Вирішили: потім, після війни розберемось.

Чоловіки згадали:

— Місяці зо два тому хлопець до нас приходив. Сказав: тут на першому поверсі його дівчина — поранена. Прохав, щоб ми заступились, якщо араби схочуть її забрати. Але араби дуже скоро пішли. Вони жили недалеко. Ходили в чорному, з чорними бородами. Мабуть, ви їх бачили. Чекайте! Виходить, це ви?!

Повіяло теплом.

— Мене звати Будулай, — назвався старший чоловік. — Харчуємося просто. Хліб печемо самі. До жінок ми не ходимо. Нам треба тримати себе в чистоті.

Я впізнала його. Цей чоловік частіше за інших розливав воду у відра мирних жителів. Завжди повторював: «Бісмі Ллахі!» Рудий, світлоокий і кремезний. «Чеченець, а схожий на російського богатиря з казки», — здивувалася я.

Надвечір ми привезли собі борошно. Миттю з’явилися бабусі. Мама відсипала їм борошна. Сказала:

— Вітаю! З російським Різдвом і з «чеченським Великоднем»!

Стася й Ніна зраділи. Пообіцяли подарувати склянку макаронів і дві картоплини! Але не принесли. Обдурили.

Сьогодні нам повністю розбили під’їзні двері. Гримнуло! Самі двері та дошки, що зміцнювали їх, моментально розлетілися вщент. Добре, у під’їзді нікого не було! Поранило кількох собак. Одного вбило. Йому відірвало голову й лапи. Завтра вранці, поки темно, слід навісити нові двері та прибити до них засув ізсередини.

Ходять озброєні люди (під виглядом бойовиків). Грабують.

У Вовки з Ольгою їхній будинок у приватному секторі остаточно догорів і завалився 31 грудня, в новорічну ніч!

Будур

Старий Новий рік! Ми з борошном! Спасибі хлопцям! Сьогодні день народження моєї прабабусі Юлі-Маліки. Вона народилась у 1900 році 14 січня. Жила в Ставрополі. Її охрестили підлітком, і вона стала зватися Юля. За своїм батьком вона була мусульманкою. Ми доглядали її, паралізовану. Поховали в Ґрозному. Через рік на цьому ж Карпинському цвинтарі ми поховали мого любого дідуся Анатолія.