Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Пам’ятаю: доглядати прабабусю було важко. Мама пішла з хорошої роботи. Зі старшого товарознавця великого заводу вона перетворилася на прибиральницю гуртожитку. Кожні дві години потрібно було підходити до нашої лежачої хворої. Але згодом до прабабусі повернулася мова. Вона стала підводитися! Це після паралізації, у 92 роки! Моя прабабця багато розповідала про свою юність. Ровесниця століття. У той час я пішла до першого класу. Мені було 6 років. Незважаючи на всі труднощі, бабусю Юлю, матір маминої мами, ми дуже любили!

Знати б про прийдешню війну! Тоді не кинули б квартиру-комуналку в м. Ростов-на-Дону. А ми, навпаки, перевезли до Ґрозного майно: предмети старовини, книжки, посуд. Житло в Ростові-на-Дону здали домоуправлінню. У Ґрозному наша родина мала дві квартири в центрі міста — двокімнатну й однокімнатну. Обидві вони в районі Центрального ринку. І в нас із мамою своя однокімнатна квартира, по вулиці Завєти Ільїча.

Тепер наша ванна, вірніше підлога в ній, провалилася. Каналізації немає, засмічена й пошкоджена. Стіни, стеля — все чорне, у жирній кіптяві. Чи зможемо ми відремонтувати своє житло? Чи вистоїть наш будинок? Як ми будемо жити далі? Слабкість сильна. Пиляти дрова важко.

У під’їзд зазирнув хлопчина з чотками на шиї. Він один із тих, що дали нам борошно.

— Тьотю, — попрохав хлопець мою маму по-чеченськи. — Ти штани мені попереш? Я не вмію. Старших чоловіків прохати мені соромно і не можна.

Хлопець поставив своє питання здалеку, стоячи у дверях під’їзду. Своєю поведінкою він сподобався.

— Давай, неси! — погодилася мама. — Тільки в мене серце хворе. Усім прати не зможу. Лише тобі.

Він пішов і швидко повернувся. Відро води. Вузька баночка від кави з пральним порошком. У пакеті брудні штани. Усе залишив біля дверей. Мама попрала. Рано-вранці цей хлопець забрав мокрі речі. Сказав, що досушить їх у підвалі будинку, де вони живуть. Подякував. Побажав здоров’я й удачі.

— Можна, я ще прийду? — виходячи на вулицю, запитав він. — Будь ласка! Раптом мене вб’ють? Щоб я в чистих речах був.

Мама кивнула.

Зайшла самотня бабуся Маня. Сказала, що не має борошна на перепічки і гроші закінчуються.

— Грошей і в нас немає. Усього сто рублів, — похитала головою мама. — А перепічку ми дамо! Треба — і завтра приходь.

Вона простягла Мані половину від тієї, що була в нас найбільша! Маня розплакалася. Сказала:

— Якщо завтра буде тихо, я сходжу по хліб на базар «Берьозку». Вам щось купити?

— Ні! Спасибі! — відмовилася мама.

Маня попросила в мами пробачення. І пішла. Ми довго не могли зрозуміти, що саме ми маємо вибачити старій Мані. Згадали не відразу. Давно, до війни, був випадок: Маня прибігла до нас із онуком Вітею. У них удома сталася бійка! Бабуся й онук, перелякані, ховалися в нас. Після того як пішли незвані гості, ми виявили пропажу. «Випарувались» у великій кількості солодкі шоколадні вафлі. Вафлі лежали в коробці під ліжком, на якому ночували гості. Тоді ми торгували шоколадом, печивом, різними солодощами. Оскільки пропала їжа, мама навіть говорити про це не стала.

Учора по наших будинках палили з гармат. Один снаряд зробив рідкісну підлоту: він залетів у вікно на першому поверсі, до брата Ази. Усе у квартирі рознесло на дрібні друзки! Брата поранило в голову. Він усю ніч не опритомнював. Уранці Шахрудин помер на руках у своєї сестри — Ази. У дворі цю людину звали по-простому — «Шахід».

Поховали біля під’їзду. Могилу ретельно закрили великими гілками від голодних собак. Вони можуть викопати труп і зжерти. Брат Ази був гарною людиною. Мирною, тихою. Дуже жаль! Він був безкривдний. Цінна риса, особливо у воєнний час.

Влучення в житлове приміщення на першому поверсі — рідкість. Зазвичай «зносить» верхні поверхи: третій, четвертий і вище.

Могилу для Шахіда, ризикуючи своїми життями, копали чоловіки нашого двору. Їм, як і минулого разу (для Раїси), допомагав сусід Тагір із приватного сектора.