Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Мама махнула рукою.

Захиталися стіни. Надзвичайно сильний вибух розламав частину стелі. Ми скупчились, ховаючись одне за одного. Нас обсипало штукатуркою та друзками. Наче вогонь пройшов крізь нас — так стало гаряче. Ще один потужний вибух дивним чином, знизу, штовхнув підлогу. Він звалив маму з табурета, а чоловіка навкарачки. Обстріл із «Граду» швидко скінчився. Більше цю здоровенну машину не заряджали. Ми чекали. Але скреготу, характерного для підготовки до вильоту нової порції снарядів, чути не було. Усі вийшли на вулицю. Чоловіків і бабусю не побачили. Побачили згорілу квартиру поряд, на другому поверсі. Діра, як додаткове вікно, показала нам меблевий гарнітур, спальню. Туди влучив снаряд. Там диміла підлога.

— Смертельна тиша! — мовив син жінки, що сховала нас.

Ми подякували нашим рятівникам чеченською та російською мовами. Попрощалися. Пішли донизу. На базар. Він був порожній. Магазин поряд зачинений. Ланцюг і замок. Якщо обстріл — сховатися ніде.

— Швидко! Додому! — скомандувала мама й потягла мене щосили. Біля садка з червоної цегли ми знайшли пакет із пальтом. Коли йшли через двір, у вікні другого поверху побачили знайому бабусю. Вона помахала нам рукою. Частина стіни й даху в цьому будинку зникли.

Із третього і з четвертого поверхів валував густий чорний дим. Чоловіка й високого хлопця в джинсах ми не зустріли. Той, що вив, лежав біля лави. Він був не… цілий, лишилася тільки його верхня частина. Під ним величезною плямою темніла кров. Ми побоялись і не підійшли. Приватний сектор змело. Навіть цеглин не лишилося! Щебінка по землі. І відбитки на тому місці, де стояли паркани. Величезні ями! Зникли будинки й сади. Ціла вулиця стала попелом.

А тут ми дивимось, ідуть із «Берьозки» сивий дід Ніколай і Хавин тато, наші сусіди. Виявляється, вони так злякались авіанальоту, що лежали весь цей час, закопавшись у сніг, і не ворушились. Вони теж ходили шукати, де купити хліба.

Удома біля наших дверей нас чекала стара бабуся Стася. Вона стукала до нас. Їй, природно, не відчиняли. З-під наших дверей ішов дим! Ми зайшли. Водночас горіли: вікно, штора, ніжки полірованого стола та підлога. Довелося виливати всю воду. Носити розталий сніг і бруд до кімнати.

— Добре, все відсиріло! Слабкий вогонь, — раділи ми.

Упоравшись зі своїми справами, виявили, що в нас помінялися сусіди. Родичі Тамари з четвертого поверху виїхали. Заселились, як обіцяла тьотя Мар’ям, люди з будинку навпроти: бабуся Ніна — 73 роки, троє її онуків і молода світловолоса жінка Варя, її дочка.

Я і мама повеселішали. Це ж та родина, з якою ми переживали Першу війну! Сварились. Мирились. Дружили. Допомагали одні одним. Вони жили в нас як біженці.

Знову б’ють «Градом». Якщо я не загину, Щоденнику, зустрінемося вранці!

Поліна

Не збагну, як ми будемо жити далі?! Хліб подорожчав! Спочатку до 6 р. А зараз багато продавців просять за булку 10 і 15 р.! Борошно в нас старе, з присмаком гнилі. Його мало, на один тиждень.

Прийшов Аладдин! Ми з ним говорили про те, як прожили попередній день. Я читала. Сьогодні він менше мене сварив. Але я, як на зло (!), соромилась і заїкалась. Не могла спокійно вчитись. Постійно відволікалась, коли він сидів поруч. Мені хотілося не читати, а дихати його диханням. Не слухати, що він говорить, а просто — чути його голос. Чари! А він вирішив, що я неуважна. Образився і пішов додому.

P. S. Знову стріляють. Коли ж це скінчиться? Я боюсь. Яка ганьба!

Поліна

Прийшов Аладдин. Не сам, із другом. Друга звати Артур. Пили залишки кави. Я почуваю — я не зі свого часу. «Старший брат», до речі, показав мені фото дівчини Лоліти, з Мікрорайону. Красиве обличчя. Довге чорне волосся. Сказав, що вона його кохає, але батьки вивозять її з міста. За рисами обличчя Лоліта красивіша, ніж я! Але на знімку в неї сильно підведені очі. А я не користуюсь косметикою.

На фігуру краща я, незважаючи на те що молодша. Аладдин сказав, що ця дівчина старша за нього. На знімку Лоліта справляла враження доглянутої, такої, що знає собі ціну. Я не образилася за розповідь Аладдина про подругу. Не засмутилася. Довіра — це чудово! Моє самолюбство не страждало. Я була підступна! Знала: мені є що розповісти і що показати Аладдину у відповідь! Сусід Мансур теж подарував мені своє фото. Підписав, що це він, і слова: «На пам’ять, з побажанням удачі!» «Старший брат» сильно приревнував до знімка сусіда! Він навіть не приховував свого роздратування! Так я з’ясувала: Аладдин не вміє ховати почуттів. Якщо обдурить — відразу буде зрозуміло!

Сьогодні він приніс каву і баночку згущених вершків. Мама зробила пиріг із варенням. Ми насолоджувалися рідкісною як на воєнні часи смакотою! Нам від Лоліти вони принесли пачку печива — подарунок. Хлопці зі смутком повідомили, що їхня знайома від’їжджає. Її родина спробує вивезти до Інгушетії майно. Потрібно допомогти у вантаженні речей. На тому Аладдин і Артур відкланялися. Головне — він живий! І я — жива! Раптом ми доживемо до наступного дня?