Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Ще Мансур потис Аладдинові руку і сказав, що образити мене не дасть ні одним, ні іншим.

— А особисту долю кожного з нас вирішить Всевишній!

Останні його слова я не дуже зрозуміла, але відчула — вони важливі. Дорогоцінні хвилини цієї зустрічі я добре запам’ятаю.

P. S. Аладдин приносив підзорну трубу. Він знайшов її на горищі. За вікном буря. Я так і не побачила Місяць.

Царівна Будур

Ранок. Поряд ударив «Град». Я чула, як його заряджали. Знову вибух! У наше домашнє сховище я не йду. Жити не хочеться. Хочеться загинути над цим зошитом. Спеціально дуже докладно пишу про все. Раптом мій щоденник знайдуть, як щоденник дівчинки з м. Ленінграда? Прочитають! Зрозуміють, що не можна влаштовувати війну у власній країні! Тут наша Батьківщина! Ми міцно пов’язані: дитинством, дружбами, своїми рідними. Спільною для цієї землі культурою. Невидимі нитки сильні.

Запишу приспів пісні на згадку. Вона нам усім подобається — Мансурові, Аладдину, Артурові і мені:

Туман сів у горах густий,

Пожежі під небом палають.

І знову тут точиться бій,

І знов непокірних карають.

Співає бард чеченського народу — Тимур Муцураєв. Його пісні розкуповують швидко. Люди різної національності й віри.

Учора двоє друзів знахабніли. Вони розбили Мансурову касету, сказали: «ненароком». Хочу вірити! Але не виходить.

Була інша подія: молодший брат Мансура мене неабияк виручив. Це було так. У наш під’їзд зайшли дорослі озброєні чеченці. Дуже спортивні, великі. Усі були з чорними бородами і в чорній формі. Один заявив, що давно спостерігає за нами. Я йому сподобалась! Він хоче забрати мене собі за дружину (!). Але не силоміць, а по-хорошому. Моїй мамі він заплатить золотом (за звичаєм) за те, що вона мене вигодувала й виростила. На щастя, Башир був у під’їзді.

Сперечатися з цими людьми було марно. Але мій п’ятнадцятирічний сусід, син тьоті Варі, придумав усе як слід. Він чеченською сказав, що він мій брат! Що я дала слово і чекаю людину, яка пішла на війну. Вийшла моя перелякана мама. Вона висловила вдячність за виявлену нам честь. Добре, мамі чеченською мовою згадалося слово «наречений». «Прибульці» в чорному розкланялись і пішли. Допомогла кмітливість.

Уже багато разів ми чули про арабів. Вони забирають собі дівчат — готувати й прати.

Розповідали, що в приватному секторі, недалеко від нас, бойовики ввійшли зі зброєю і забрали дівчинку-росіянку. Я її особисто знаю. Її звати Катя. Худенька, світла. Їй 15 років! Через двадцять днів дівчинку повернули. Такого ніхто не чекав! «Мене не кривдили й не чіплялися», — розповідала вона. Ті, хто її привів, звернулися до старих: «У вас поважний вік. Вам самим не можна!» Повідомили, що йдуть із міста.

Мансура вдома не було. Але коли він довідався про «прибульців», звелів мені не виходити надвір. Хочу погуляти — тільки в під’їзді! Виходити молодим дівчатам небезпечно. Мансур — лицар і джентльмен! Сьогодні я була в них у гостях і ще раз переконалася в цьому. Він сам усе подавав на стіл, пригощав. Підтримував загальну розмову. М’яко, нікого не ображаючи, жартував. Мансур розповів, що є варіант швидкої війни: відкрити або підірвати дамбу. Затопити місто. Тоді, як у давнину, на місці м. Ґрозного буде море.

Царівна Будур

12.25 — час молитви. Уже кілька днів у нашому дворі прекрасний молодий голос читає «Азан» — заклик до молитви. Людину ми не бачимо. Чоловік перебуває незрозуміло де, а голос іде потужно, наче з неба. Може, його голос підсилюють руїни. Видно, в дальших великих будинках з’явилися нові мешканці.