Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

А вчора вранці, поки ворожі одна одній сили сплять, я ходила з Баширом на чужі городи по капусту. Бо їжі нема. І сталася кумедна історія. Нам трапився город із великою чавунною хвірткою і замком, який неможливо було відкрити. Це було дивно: усі хвіртки давно відчинені й розбиті. А ця — зачинена. І крізь ґрати видно: овочів на грядках повно! Ми довго й марно штовхали хвіртку. Намагалися відкрити ножем. Не змогли.

Тоді Башир спритно переліз через паркан. Він став подавати мені різну городину. А я складала овочі в пакети і квапила його:

— Давай швидше! Тиша — ненадовго. Може початися обстріл!

Башир почав поспішати. Він уже вилазив назад, весело жартуючи у відповідь, коли раптом — ляп. У сади прилетіла міна. Пролунав вибух! Бідолашний, він зірвався й зачепився холошею штанів за верхню піку на хвіртці (висота метри три). Завис донизу головою, а я нічого не могла зробити! Знову прилетіла міна. Знову пролунав вибух! Уже ближче.

— Затримуватись не можна! Ми помремо! — кричу я і швидко своїм ножем відпилюю шматок його холоші. Він падає вниз головою на мій бік! Ми — врятовані! Ми — з урожаєм! І просто в цей щасливий момент хвіртка саду без перешкод відчинилася. Штани були вже відрізані! Як весело! Хвіртка, мабуть, відчинялась не в той бік. Ми, пригнувшись до рідної землі, поповзли до будинку. У наших руках головне — пакети з їжею! Уже за будинком, ближче до свого під’їзду, ми обертаємось, бачимо: пожежа в садах. Встигли!

Я віддала маленький гарбуз сусідці — бабусі Мані.

Новин надто багато, щоб усе записати! Але дещо, думаю, вдасться. Я придумала Артура називати Джином.

Якщо є Аладдин, а в нього друг, отже, це Джин. Як у справжній казці! Артур не проти.

Сьогодні я погано спала вночі, тому задрімала прямо при хлопцях. Опам’яталась, як тільки Джин укрив мене пальтом. Аладдин розізлився і Джинові при нас не сказав за весь вечір ані слова. Зате несподівано скачав рушник джгутом і наче жартома вдарив мене! А я вирвала рушник із рук Аладдина й добряче відшмагала його. Ох, він надувся!

Джин і Аладдин принесли маленьку курочку. Мама й тьотя Варя очистили її від пір’я. Зварили. Варі ми дали ніжку, відлили бульйон. Вибачилися, що мало, адже нас — четверо! Виявилося, є перепічка, але немає хліба. Хлопці явно психонули через це. Сходили по хліб на ближчий базар. Але вони були дуже невдоволені! Прийшли, віддали й відразу стали збиратися йти. Ми засмутились. І справді відчули себе винними. Але не показали цього. Мама, навпаки, голосно заявила:

— Ми нікого не кличемо! І нікого силою не тримаємо!

Хлопці пішли. На прощання Джин попередив, що їде в Інгушетію, до матері.

— Будемо живі — побачимося! — пообіцяв він.

Я побачила переляк і подив на обличчі в «мого» Аладдина.

Башир весь вечір веселив нас жартами. Ми реготали від душі! Він також використав затишшя і облицював для додаткового захисту двері під’їзду. Знайшов однакові за розміром і за товщиною дошки. Зміцнив двері з обох боків! Багатьом мешканцям, які залишилися на час війни, він безкоштовно зробив пічки-буржуйки. Зі старих відер і виварок для білизни.

Бувай, Щоденнику!

Будур

Уночі обстріли. Учора сильно бомбили й стріляли з багатьох видів зброї. Ми боялися бути самі. Ночували з мамою в сусідів — тьоті Варі й бабусі Ніни. Спали в коридорі на підлозі. Аладдин же вчора пішов, розізлившись на мене й на маму. На прощання він заявив:

— Моєї ноги тут більше не буде! Ніколи! — і уважно подивився на мене.

Я мовила своє звичайне: