Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Він не хоче звикати до нас, а все одно звикає. Мама його жаліє. Аладдин зве її «матінко!», а вона його «мій синку!».

Уранці я повторювала правила з російської мови. Ми з мамою писали диктант. Зараз мама дрімає. Я сиджу тихо.

Виїжджає жінка з будинку поряд. По неї приїхали на машині, кваплять. Жінка запропонувала нам купити в неї цигарки «Айстра», найдешевші і найгірші. Усього 96 пачок, по 30 копійок за одну. Мама купила. Каже:

— Продамо — на хліб буде. Багато не додамо зверх ціни — соромно! Один-два рублі. На ринку цигарки дорожчі. І, напевне, ще подорожчають.

Будур

Учора випав сніг. Це була заметіль, як у лютому! Усі дерева білі.

Мамі погано з серцем. Раджу їй поспати. Хліба немає, але є вареники із травою з городу. Навчила робити Раїса. Раїса — молода жінка, вірменка. Раніше ми не дружили. Не знали одна одну. Тепер у спокійний проміжок часу, без стрілянини, Раїса приходить. Читає книжки. А ми ворожимо їй на картах. Раїса допомагає мені робити перев’язки — компреси. Ця жінка живе в сусідньому чотириповерховому будинку, поряд.

Зайшов попрощатися чоловік із нашого будинку. Він не постійний мешканець. Не має однієї кисті руки. Весь двір зве його Чорна Рукавичка. Уперше він звернув на нас увагу кілька днів тому. Випадково побачив, як мене, поранену, винесли з машини додому. Ми не були знайомі з цим чоловіком. Тому він відрекомендувався, сказав, що приїхав із Греції.

Чорна Рукавичка знав зі слів сусідів: ми займаємося йогою. Розгадуємо сни. Він попрохав дати пояснення тому, що йому привиділося. «Женуться собаки! Великі й малі. Хочуть розірвати. Я то біжу, а то ні. Розгублений! Не знаю, що робити? Мені страшно! Собак дуже багато, ціла зграя!» — розповів гість. Ми зрозуміли його сон так: «Вороги. У великій кількості. Лишитись означає загибель. Треба швидко виїжджати. Іде полювання!»

Прощаючись, біля самих дверей чоловік тихо мовив:

— Я повернуся сюди. Років через п’ять-шість. Там у мене сім’я.

На столі ми побачили плитки шоколаду.

Відчуваю запаморочливу надію: все буде добре! Так діти чекають подарунки від Санта-Клауса. Або в морі, коли гине корабель, раптом, за завісою дощу і шторму, люди помічають берег.

14.35. Мамі погано з серцем. Вона напилася таблеток. Не допомагають. У неї холонуть губи, кисті рук, ноги. Дала мамі в руки сулію з гарячою водою — заміну грілки. Другу, таку саму, поклала до її ніг.

Перед очима в мене — Аладдин! Я веду з ним уявну бесіду. Сиджу на дивані. Стріляють. Поки що далеко. З установки «Град». Уже втретє заряджають! Це зброя на зразок «катюші» у Вітчизняну війну. По хліб ми не пішли. Чую: виє літак. Звук наближається. Бурульки за вікном, мов маленькі сталактити.

Небо ясне, синє. Аладдин пообіцяв мені принести кошенятко з синіми очима, біле-біле, як учорашній перший сніг.

Уночі я бачила сон: у темному підвалі я веду бій зі Смертю. Вона чорна, у плащі з каптуром, у руці її — меч, а під ногами в нас — трясовина. І стільки народу вже по груди в трясовині — їм не вирватись і не врятуватись. Нікому. Я розмахнулась і вдарила Смерть палицею по голові. Я відчула реальний удар, ніби вдарила щось живе і справжнє. Вона відсахнулась, і я зуміла вискочити з підвалу на світло. Розповіла сон мамі. Вона посміялась і сказала:

— Отже, у цю війну ти не помреш!

Царівна Будур

Клянусь! Я не вірила, що залишусь жива. Те, що зараз я пишу, — восьме чудо світу! Річ ось у чому. Зранку ми пішли на «Берьозку». Сподівалися знайти картоплю. Хоч би кілограми два. Якщо побачимо, вирішили — купимо хліб. У нас мало борошна. Менш ніж половина мішка. Борошно — на надзвичайний випадок.